15 Травня, 2025 admin 0 Comments 1 category

Коли виник тероризм у світі

Розділ 9

ТЕРОРИЗМ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА

Проблема визначення поняття. Історія і географія використання терору. Рівні тероризму: державний, класовий, етнічний. Різновиди тероризму: релігійний, економічний, агро-тероризм, кримінально-грабіжницький, екологічний, інформаційний. Тероризм і ЗМІ. Тип терориста як особистості. Потенціал сучасного тероризму. Тероризм і бізнес. Небезпека міжнародного тероризму. Тероризм — нова форма війни проти західної цивілізації. Ісламістський тероризм. Реакція міжнародного співтовариства на нову глобальну загрозу.

Серед лих людства, що мають багатовікову історію, одне із значних місць займають терор і тероризм. Протягом останніх десятиліть тероризм перетворився в глобальну проблему і глобальну загрозу життю. З кожним роком збільшується число загиблих ні в чому не винних людей. Однак сучасні умови можуть створити катастрофічну перспективу загальної загибелі людства, якщо будуть задіяні новітні засоби масового знищення. Попри те, що про тероризм знають всі, міжнародне співтовариство поки що не дало чіткого визначення цього феномену. Таке визначення дійсно складно зробити, оскільки заважає суб’єктивна оцінка тієї чи іншої події, яка є актом терору або тільки зовнішньо на нього схожим явищем, тобто диверсією, одним з видів військових операцій. Це рівнозначно тому, як називати людину, яка праведними і неправедними методами здобуває важливу інформацію для своєї країни: “свої” — розвідниками, а “чужі” — шпигунами. Аналогічно для однієї сторони вибух автобуса, у якому їхали солдати, — це акт терору, а для іншої — акт помсти “агресорам”, “окупантам”. Той, хто його скоїв, для одних людей — терорист, для інших — борець за свободу. А як визначити різницю між солдатом і терористом в умовах “малої” або партизанської війни? Скалеімо, той самий бойовик-хамасівець у Палестині, якщо стріляє у ізраїльських солдатів на автобусній зупинці, може розглядатися як солдат, учасник партизанської війни, що вбиває озброєних ворогів свого народу. А якщо він при цьому вбиває і цивільних осіб, то миттєво стає терористом, оскільки його жертвою стали невинні люди. Нині існують понад 100 визначень тероризму, десятки його класифікацій.

Термін “тероризм” походить від латинського слова terror — страх, жах. Сучасні дослідники виводять визначення тероризму від французького terroriser, що означає страхати насильством, тримати у стані постійного страху. Терор — це насильство. Тероризм — насильницькі дії (переслідування, руйнування, захват заручників, вбивства тощо) з метою залякування, придушення противників, конкурентів, нав’язування певної лінії поведінки. Нове антитерористичне законодавство Великої Британії, яке набрало чинності 19 лютого 2001. p., розуміє під тероризмом такі дії або загрози дій, які здійснюються з політичних, релігійних та ідеологічних мотивів і пов’язані з насильством проти особи, ризиком для здоров’я та безпеки населення, серхіозним ушкодженням майна, порушенням роботи електронних систем і т. ін. Головна мета терористів — не безпосередні жертви їхніх акцій, не конкретні люди, яких вони холоднокровно прирікають на загибель, а ті, хто про це дізнається. Терористи прагнуть, аби ворожа спільнота “зрозуміла”: або вона піде на поступки на зустріч їхнім вимогам, або буде приречена вічно страждати, очікуючи у страху, що удари можуть влучити у будь-кого і в будь-який час. Сучасних терористів не хвилює, скільки невинних людей загине, будуть вони цивільними чи військовими, які матеріальні збитки будуть завдані суспільству. Головний об’єкт їхнього впливу — ті, у чиїх руках влада. Таке в узагальненому вигляді кредо тероризму. А природа тероризму у всі часи залишається незмінною: в її основі — симбіоз насильства й страху як насильницько-примусового методу досягнення бажаної мети.

Історія використання тероризму — давня, а географія — далекосяжна. Поняття “терор” запровадив ще Аристотель для позначення особливого типу жаху, який оволодівав глядачами трагедії у давньогрецькому театрі. Ідея використання реального жаху у масовій свідомості задля завоювання і утримання влади — стара як світ. Єгипетські фараони використовували для залякування населення таку каральну санкцію, як штучний голод: тим, хто не бажав сплачувати непомірні податки і виконувати повинності просто “відключали воду” (засипали канали). З’являвся страх, що настане голод і прийде смерть. У І ст. н. е. (66 — 73 рр.) під гаслами звільнення Іудеї від влади римлян діяло одне з перших терористичних угруповань — секта сікаріїв (сіка — кинджал або короткий меч). Сікарії вбивали римських чиновників і проімперські налаштованих євреїв, спалювали міські зерносховища і виводили з ладу системи водопостачання в Єрусалимі.

Засновником теорії сучасного тероризму став німецький радикал К. Гейнцген. Ще у 1848 р. він доводив, що заборону вбивства не можна прикласти до політичної боротьби і що фізична ліквідація сотень і тисяч людей може бути виправданою, виходячи з “найвищих інтересів людства”. Він вважав, що силі і дисципліні реакційних військ треба протиставити таку зброю, за допомогою якої невелика група людей може створити максимальний хаос. Це й є так звана “філософія бомби”. Його теорія набула подальшого розвитку у “теорії руйнування” М. Бакуніна. Як засоби боротьби він пропонував отруту, ніж і мотузку. Революціонери, вважав М. Бакунін, повинні бути глухими до стогонів приречених і не повинні йти ні на які компроміси. У 70-ті роки XIX ст. анархісти висунули “пропаганду дією”. Суть її полягала у тому, що не слова, а тільки терор може спонукати маси до тиску на уряд. Ця ж думка проходить пізніше і у П. Кропоткіна, який визначав анархізм як “постійне збудження за допомогою слова усного і письмового, ножа, гвинтівки і динаміту”. Наприкінці XIX ст. особлива роль у пропаганді тероризму в Європі і США належить Й. Мосту, який проповідував “варварські засоби боротьби з варварською системою”.

Тероризм (як систематичне залякування, провокування, дестабілізація суспільства насильством) стає постійним фактором суспільного життя з другої половини XIX ст. Його представники — російські народники, радикальні націоналісти в Ірландії, Македонії, Сербії, анархісти у Франції, Італії, Іспанії, США. До Першої світової війни тероризм вважався знаряддям лівих. Але, по суті, до нього вдавалися не тільки вони. Прикладом може бути діяльність правої організації — американського ку-клукс-клану. Із закінченням війни праві узяли терор на своє озброєння — націонал — сепаратисти і фашистські рухи в Німеччині, Франції та Угорщині, “залізна гвардія” у Румунії. Найбільшими терактами того часу були політичні вбивства К. Лібкнехта і Р. Люксембург у 1919 р., югославського короля Олександра і французького прем’єр-міністра Л. Варту в 1934 р.

У XX ст. спектр мотивів для використання методів терору суттєво розширився. Якщо російські народовольці, есери розглядали терор як самопожертву на благо суспільства, то для італійських “червоних бригад” він слугував способом і засобом самоутвердження. “Червоний” і “коричневий” терор фашистського типу стоять недалеко один від одного і не мають нічого спільного з тим, що робили народовольці, тим більше — з сучасним тероризмом, який аж ніяк не турбується про благо суспільства.

Тероризму, незалежно від його функціональних характеристик, притаманні такі атрибути (ознаки, без яких він просто неможливий):

— насильство, застосування сили, примус як основні методи впливу;

— залякування, акцентований страх, терор як основні цілі цього впливу;

— відсутність будь-яких моральних і юридичних обмежень;

— висування вимог до “третьої” сторони;

— випадковість, довільність вибору жертв, їхня невинність;

— таємний, конспіративний характер підготовки терактів поряд з публічністю їхнього здійснення;

— прагнення до одержання широкого розголосу;

— повторюваність, серійність терористичної діяльності.

У XX ст. відбулося перенесення тероризму на державний рівень (тероризм “згори”). Найяскравіший приклад — фашизм у Німеччині. Радянський Союз — тоталітарно-терористична держава також з перших днів свого існування “душила” громадян беззаконням всередині країни, примушувала їх постійно відчувати безсилля і слабкість. В. Ленін стверджував, що диктатура пролетаріату “є війна, і набагато більш жорстока, більш тривала і запекла, ніж будь-яка з війн, що були до того”. Почавшись майже з перших днів після жовтневих подій 1917 р., одержавши офіційне визнання у 1918 — 1919 рр., “червоний терор” перетворився на державну політику, пізніше відому під назвою “сталінські репресії”. Після смерті Й. Сталіна методи були дещо змінені. Зокрема широко використовувалися психіатричні лікарні, де людей катували і перетворювали на інвалідів за допомогою сильнодіючих хімічних засобів. Ініціатором широкого використання таких методів вважають М. Хрущова. Він міркував: за марксистсько-ленінською філософією буття визначає свідомість. Оскільки в Радянському Союзі буття — соціалістичне, то й свідомість має бути соціалістичною. А якщо у людини свідомість не така, то особа є психічно хворою, її треба ізолювати від суспільства і “лікувати”. До в’язниць і “зон” ізолювали й інших. Чимало людей потрапили туди через свої переконання і опозиційність до радянської влади. Та влада не змінювала своєї поведінки і за межами кордонів. Спектр її дій був дуже широким: від спецоперацій з усунення політичних опонентів (наприклад, вбивство Л. Троцького) до ведення відкритих війн проти народів, які не бажали коритися її ставленикам (Афганістан). Після розвалу СРСР бандитська традиція пустила своє коріння в деяких районах пострадянського простору. Спроби насильством досягти своїх цілей викликали появу нових паростків — збройних конфліктів на території Грузії, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Таджикистану, Киргизії, Чечні. Сьогодні світу вже погрожують ядерним тероризмом і використанням отруйних речовин. Характер епідемії набули викрадення людей з метою шантажу або одержання викупу.

Сучасний державний тероризм виявляється також у використанні деяких терористичних груп урядами певних держав для здійснення тих чи інших акцій. Яскравий приклад — використання Іраном у 1979 р. групи молодих бойовиків для захоплення заручників в американській амбасаді. З іншого боку, як поставитися до підтримки державними спецслужбами США афганських моджахедів, а потім талібів у кінці 70-х і в 90-х роках минулого століття? Після того, як радянський військовий контингент залишив Афганістан, до 15 тисяч місцевих бойовиків стали одним із джерел поширення тероризму на Близькому і Середньому Сході, в Європі і самих Сполучених Штатах.

До Першої світової війни тероризм мав, як правило, класовий, або псевдокласовий, досить вузький політичний характер: достатньо згадати російських народовольців та есерів. Після Другої світової війни активізувалися “Червоні бригади” в Італії, “Фракція Червоної армії” у Німеччині та ін. При цьому варто порівняти їхню тактику з тактикою їх попередників, наприклад, російських терористів. Останні прагнули залякати правлячий клас шляхом замахів на членів царської родини, міністрів, губернаторів, генералів і примусити уряд піти на зміну державного ладу. Західноєвропейські “радикали” другої половини XX ст. не мали таких ілюзій і тому стали на шлях провокуючого тероризму. Терористи замість замахів на державних діячів планували, а інколи і здійснювали акції, мета яких полягала у тому, щоб посіяти у населення жах і паніку, викликати у країні хаос, подолати який уряд міг, за їхніми розрахунками, тільки драконівськими заходами. Вони вбачали своє завдання у тому, аби терористичними діями спровокувати уряд на широкомасштабні репресії, що у свою чергу мало викликати хвилю масового обурення діями влади, а в ідеалі навіть революцію. Через їхні програмні документи проходила ідея перетворити ліберально-демократичні режими у репресивні, здатні озлобити маси і підняти їх на громадянську війну, у полум’ї якої згорить уся “цивілізація, що прогнила”. Вкрай далекі від реальності, не знаючи і не розуміючи настроїв людей, вони серйозно вірили в успіх своїх фантастичних планів. Зазнавши поразки, екстремісти “ультралівого” спрямування нині намагаються, і не без успіху, приєднатися до антиглобалістського руху. Фіаско зазнали і латиноамериканські ультраліві, які спочатку з великим ефектом застосовували тактику поєднання тероризму з міською герильєю. Зараз від романтиків — революціонерів, робінгудів, благородних захисників гноблених не залишилося і сліду. Ті, хто залишився цілим, виродилися у бандитів, найчастіше пов’язаних з наркомафією.

Таким чином, можна констатувати, що зірка “класового” терору закотилася, так само, як і згасли надії марксистів на пролетарську революцію у країнах Заходу. Останнім цвяхом, забитим в домовину “лівого” тероризму, можна вважати колапс соціалізму і соціалістичної системи. Наприкінці 1980-х років “революційний” тероризм в основному зійшов зі світової політичної арени. Разом з тим сьогодні політичний тероризм все більше зливається із кримінальною злочинністю. їх можна часом розрізнити лише за цілями і мотивами, бо методи і форми у них є ідентичними. Вони взаємодіють і надають один одному підтримку. Нерідко злочини кримінального характеру маскуються політичними цілями, а їх учасники, видаючи себе за терористів, після арешту вимагають до себе ставлення, як до політичних в’язнів. У Латинській Америці, наприклад, декілька колумбійських, перуанських та інших терористичних організацій переплітаються з наркомафією. Часто терористичні організації політичного характеру задля одержання фінансових і матеріальних ресурсів використовують суто кримінальні методи, вдаються до контрабанди, незаконної торгівлі зброєю, наркотиками. Часто складно зрозуміти, який характер — політичний чи кримінальний — мають такі акції, як вбивства непересічних діячів політики, бізнесу, журналістів та інших.

Після Першої світової війни на передній план вийшли етнічні мотиви тероризму. Етнічний, або націоналістичний, тероризм найчастіше не можна відокремити від партизанської війни, він є її складовою. Показові приклади таких країн, як Шрі-Ланка (таміли проти сингалів), Індія і Пакистан (кашмірський конфлікт) та ін. У таких випадках разом із більш регулярними бойовими діями збройних угруповань застосовуються типово терористичні методи боротьби: вбивства окремих осіб в тилу ворога, як військових, так і цивільних, захоплення заручників тощо. Найчастіше терористи цього типу мають за мету створення окремої держави тієї чи іншої етнічної групи. Свою справу вони вважають за справу “національного визволення”, про яку весь світ забув. Прикладом може бути розстріл 12 беззбройних спортсменів — олімпійської команди Ізраїлю у 1972 р. у Мюнхені бойовиками з “Організації визволення Палестини”, які вирішили за допомогою цієї акції нагадати людству про болюче питання бездержавності свого народу. Північно-ірландські, баскські, корсиканські, курдські, кашмірські, ланкійські, філіппінські бойовики, на відміну від “класових” терористів, обома ногами стоять на твердому ґрунті: вони впевнені у підтримці значної частини своїх етнічних спільнот, колена з яких вбачає в них борців за свободу і незалежність народу.

Хоча релігійний тероризм має давню історію, його помітна активізація припадає на другу половину XX — початок XXI ст. Представники цього напряму належать і до невеликих конфесій, і до світових релігій. Зокрема з 56 найзначніших терористичних організацій, які діяли наприкінці минулого століття, майже половина декларувала релігійні мотиви своєї діяльності. Вони використовують терор задля досягнення мети, “визначеної Богом”. Ворогами таких людей виступають всі “невірні”, тобто ті, хто не належить до їхньої віри. Часом боротьба ведеться на глобальному рівні. Це зокрема стосується ісламістського тероризму, про що мова йтиме далі.

Набирає силу економічний тероризм — регулярне використання насильства у господарській сфері. Яскравими прикладами можуть бути захоплення або “недружнє об’єднання” об’єктів підприємництва, фізичне усунення норовливих бізнесменів, залякування різними методами конкурентів у перерозподілі сфер діяльності, рекет. Легальні, напівлегальні або нелегальні господарські суб’єкти, як правило, мають “дах”, до “складу” якого входять мінімум 20 — 25 бойовиків. Економічний тероризм часто прямо змикається з кримінальним світом (наркомафією, работоргівлею тощо). Розгул на пострадянському просторі організованої злочинності багато в чому зумовлений колосальними доходами від економічного тероризму. Факти використання тиску силових структур на тих чи інших представників бізнесу з політичними або корупційними цілями можна розглядати як економічний тероризм на державному рівні.

Новим явищем став агротероризм. У 2005 р. в Канзас-Сіті відбувся перший Всесвітній конгрес з агротероризму. Відомості про нього не є широкодоступними. Можливо, це зумовлено недостатньою вивченістю явища або небажанням певних кіл афішувати його можливості. Зокрема будь-яка велика сільськогосподарська компанія може найняти вчених — дослідників, за допомогою яких виростити новий або “запустити” існуючий вірус у господарство конкурента. Лунають припущення, що атипова пневмонія і “курячий грип” — явища одного порядку. Атипова пневмонія змусила знищити мільйони курей у Південно-Східній Азії. На ринки миттєво почали масово постачатися “ніжки Буша”. На відновлення птахівництва Туреччини після спалаху “курячого грипу” потрібно приблизно 10 років. Ринки займуть своєю продукцією американські та інші фірми. За такими діями може бути прихована більш далекосяжна мета — дестабілізувати ситуацію у тій чи іншій країні.

До кримінально-грабіжницького тероризму можна віднести і такі форми, як захват літаків і захоплення заручників з метою одержання великого викупу. Протягом останніх десятиріч ці форми набули значного поширення. Так в Італії тільки в першій половині 80-х років XX ст. було викрадено приблизно 350 осіб, за яких сплачено викуп у розмірі 185 млн. доларів. У США протягом десятиріччя (1974—1984 pp.) було захоплено з метою викупу у півтора рази більше людей (головним чином дітей), ніж у найгірші гангстерські 30-ті роки.

Все більше активізується екологічний тероризм. Єдиного координуючого центру в нього немає. Координація дій відбувається через Інтернет. Дії екологічних терористів часом мають радикальний характер. Так 27 березня 2002 p. у французькому місті Нант активіст місцевої екологічної організації розстріляв з автоматичної зброї засідання мерії. 8 осіб загинули, понад 30 були поранені. У травні того ж року був убитий лідер партії “Життєздатні Нідерланди” П. Форейн. За компетентними джерелами, мотивами злочину стали екологічні пункти його передвиборчої програми.

Останнім часом набуває поширення інформаційний тероризм, націлений на злам банківських кодів, і не тільки на це. Нещодавно прийнятий у США закон прирівнює цей тип тероризму до “класичного”. З іншого боку, здійснилося передбачення Наполеона, який казав: “Чотири газети зможуть скоїти більше зла, ніж стотисячна армія”. Прикладом інформаційного тероризму може бути скерована американцями діяльність засобів масової інформації під час агресії США проти Іраку. Частково під їхнім впливом населення країни відчуло деморалізацію (звичайно, не можна відкидати дії багатьох інших факторів). У свою чергу сучасні терористи зрозуміли особливості теперішніх часів, коли ЗМІ дійсно перетворилися на “четверту владу”, владу над громадською думкою. По-перше, люди в більшості країн бояться тероризму. По-друге, терористи усвідомлюють, що західні керівники прагнуть довести, що вони добре керують, можуть завоювати голоси виборців і утриматися при владі. Влада дуже залежить від виборів, тобто від тієї ж громадської думки. Можна організувати ЗМІ на проведення акцій інформаційного терору проти керівників держав, лідерів партій і т. ін. Отже, мас-медіа перетворилися на посередника, на своєрідний передавальний механізм між терористами і адресатами їхніх погроз дією.

Часто цілями сучасного тероризму виступають залякування, пожива і самореклама. Остання саме і забезпечується засобами масової інформації, які миттєво доносять повідомлення про той чи інший терористичний акт у будь-якому куточку світу до мільйонів телеглядачів, радіослухачів, читачів періодичних видань. Згадувана акція палестинських терористів на Олімпіаді в Мюнхені у 1972 р. дуже показова у цьому плані. У палестинців були свої проблеми, але чи замало їх у решти світу? Треба було звернути увагу на себе, і палестинським бойовикам це вдалося. У 800 млн. осіб оцінювалася кількість глядачів тієї Олімпіади. Насильство було спрямовано на всіх, хто дивився, рівно як і на тих, хто загинув. Його спробували використати як форму шантажу — зверніть на нас увагу або. І увага сотень мільйонів людей, які мали про Палестину вельми невиразне уявлення, дійсно була привернута до палестинської проблеми. Італійські “Червоні бригади” здійснювали свої акції по суботах, аби потрапити у недільні телевізійні програми, які дивилося найбільше людей. Є припущення, що 20 хвилин інтервалу між першим і другим літаками, які атакували американські хмарочоси 11 вересня 2001 р., були спеціально організованими, аби телеканал CNN встиг розмістити свої телекамери. Особливий цинізм ситуації в цілому полягає у тому, що збіглися інтереси терористів і медійників, які зацікавлені у сенсаційності “за будь-яку ціну”. Є такий професійний журналістський афоризм: “Гарні новини — погані новини”. Сенсаційність, яку створюють жахливі повідомлення про терористичні акції, підвищує рейтинги інформаційних компаній. За цим стоять вимоги максимально високих цін за надання рекламних послуг.

Треба підкреслити роль ЗМІ у підтриманні “клімату” тероризму — тієї суспільної атмосфери, у якій він існує, сприйняття його масовою свідомістю. Цей суспільний клімат виявляється дуже сприятливим для поширення тероризму. В суспільстві існує сильна і складна реакція на терористичні акти, яка містить і жах, і цікавість, і захоплення. Якщо увімкнути телевізор, неважливо в якому місці планети, на глядача рушаться безкінечні бойовики, де лунають постріли, ллється кров, захоплюються літаки і заручники, круті хлопці у формі на смерть б’ються з крутими авантюристами. Вже не один десяток років поліцейський, шпигун, людина з “органів” і романтичний нападник виступають героями нашого часу. Фільми про них нагороджуються кінопреміями, іноді навіть Оскарами (гангстерська епопея “Хрещений батько”, наприклад). Агресивність, насильство буквально пронизують сучасний шоу — бізнес. Американський психіатр Д. Хаббарт взяв інтерв’ю у сотні тих, хто захоплював літаки — і майнує всі вони говорили про вплив на них медійної продукції. З іншого боку, саме суспільство звикає до насильства. Послаблення його уваги може підштовхнути терористів до масового руйнування за допомогою найстрашніших засобів.

Мотиви і цілі у терористів можуть бути дуже різноманітними. Але, незважаючи на відмінності у мотивації, тип терориста як особистості у всі часи залишається на диво схожим. Хто такий терорист? Насамперед, звичайно, — молода людина. Молодь через соціальну і моральну незрілість легше захоплюється радикальними національними, політичними або релігійними ідеями. Має значення рівень освіти — достатньо високий. Неписьменні люди, вихідці із злиденних селянських родин і міських низів трапляються лише як виняток. Американський вчений Р. Рубенстейн так змальовує типового представника: “Молода людина з освітою вище середньої, палкий прихильник якої-небудь політичної ідеї, яким рухає поєднання надії і відчаю, спонукаючи його здійснювати акти насильства заради цієї мети”. За визначенням іншого американського дослідника Р. Фалка, “ніщо не характеризує світогляд терориста краще, ніж його стопроцентна переконаність у своїй здатності ідентифікувати тих, хто уособлює собою зло. У психіці терориста панує мелодраматична стурбованість завданням викорінення зла. При цьому відкидаються такі риси, як здатність сумніватися, заглиблюватися у самоаналіз, двоїстість, потяг до людської солідарності, відчуття моральних і юридичних заборон, необхідність додержуватися законів. Світовідчуття терориста, його погляди на речі — це сам собі закон. ” Дійсно, оскільки кінцева мета визначена як певний абсолют, будь-яке звірство може бути виправданим, якщо воно веде до досягнення цієї мети, святість якої дозволяє холоднокровно дистанціюватися від страждань жертви. У цьому випадку кожний терорист, звичайно, є фанатиком. Його переконаність у тому, що саме він (і його організація, група) “правильно” оцінює дійсність і знає, що добре, а що погано, перевершує все, на що здатна звичайна, незаангажована, об’єктивно мисляча людина.

Серед терористів можна знайти найрізноманітніші персонажі — від маргіналів до освічених дітей представників вищого і середнього класу. Всесвітньо відомий терорист XX ст. Ілліч Рамірес Санчес є вихідцем з дуже забезпеченої венесуельської родини. У своєму житті він перепробував багато: працював лікарем, вживав наркотики, мав зв’язки з різними жінками. Після знайомства з палестинськими студентами у Москві він врешті-решт “знайшов себе” в одній з палестинських екстремістських організацій. Шейх Л. Ясин — духовний лідер палестинського руху “Хамас” — у п’ятнадцятирічному віці, граючи у футбол, пошкодив собі хребет і залишився на все життя прикутим до крісла інваліда. Можливо, саме це відіграло роль у його рішенні реалізувати себе в іншому, а не тільки в політиці і очолюваному ним русі палестинських ісламістів. Простежується тенденція: більшість лідерів радикального ісламу — це, як правило, вихідці із середніх прошарків або представники вільних професій. Одержавши освіту, вони часто не мали змоги піднятися вище своєї соціальної ніші. їм заважала система міжплемінних і сімейно-родових пріоритетів, яка зберігається на Сході. Ця система багато в чому визначає всю соціально-політичну ієрархію. До того додавалися, можливо, почуття нудьги — у заможних, або творча невдоволеність — у діячів вільних професій.

Часто терористами стають люди, які не самі по собі прийшли до переконання у святості або непогрішності тієї чи іншої “великої ідеї”, а були втягнені у терористичну діяльність своїм безпосереднім оточенням. Молодий чоловік, який мешкає, наприклад, у Белфасті, бачачи, що його друзі й однолітки втягнені у бойову діяльність, не може залишитися в стороні, Тут вже виявляється конформізм, побоювання залишитися “білою вороною”, навіть зрадником. Багато хто вступає до терористичних організацій тому, що відчуває необхідність належати до співтовариства однодумців. Група набуває величезної влади над особою. Якщо людина прив’язана до участі в акції, вона відрізає собі шлях назад. З такого моменту, навіть якщо в терориста з’являються сумніви у доцільності або моральній правоті діяльності, до якої він втягнений, він не може собі дозволити їх відкрито висловити. Його вб’ють свої ж.

Якщо спробувати зрозуміти причини надходження нових бійців до лав екстремістів ісламістських організацій, то слід зрозуміти умови існування значної кількості молодих людей, позбавлених можливості одержати професію або принаймні роботу, нехай некваліфіковану. Повна безперспективність, яка нерідко супроводжується насмішками старших сестер над нездатністю молодих чоловіків заробити хоча б на одяг і сигарети, не кажучи вже про можливість за таких умов створити сім’ю і тим більше забезпечити її матеріально, призводить до стану повного відчаю, пригніченості і депресії, що межує з готовністю до суїциду. Однак самогубство в ісламі вважається ще більшим, ніж в інших релігіях, гріхом. А загинути “шахідом”, прийнявши на себе ореол мучеництва, є часом єдиним благородним виходом із такої ситуації. Це й штовхає молодих мусульман у ряди ісламістів, у тому числі смертників. Вступ до “Хамасу” або “Ісламського джихаду” надає їм хоч яку-небудь соціальну значущість. Окрім того, вони одержують дещо з допомоги, що виділяється ісламістами своїм прихильникам. Декому це дає змогу одержати спеціальну або вищу освіту у тих закладах, які контролюються і фінансуються фундаменталістами. Не виключено, що дехто з кола потенційних смертників у глибині душі сподівається, що йому вдасться уникнути страшної долі. Водночас ореол мучеництва і поваги, яким оточують родину шахіда, а також сплата за загиблого солідної соціальної допомоги створюють стимули для наслідування і появи нових кандидатів у “камікадзе” серед зростаючої армії безробітної молоді.

При підготовці терористів — смертників ретельно добирається відповідний контингент. Віддається перевага тим особам, які мають психологічні риси терориста і перевірені у бойових діях. Або можуть бути взяті люди з деякими фізичними вадами, проте спроможні виконати наказ. Інколи на такий крок наважується чоловік, зв’язаний борговими зобов’язаннями, які він ніколи не зможе виконати. Буває, що “смерть за торжество віри” є замінником смерті за вироком шаріатського суду, бо дає право залагодити провину перед Аллахом. Часом у шахіди йдуть ті, хто внаслідок війни втратили родину і не бачать сенсу подальшого існування (серед таких часто трапляються жінки, у яких загинули чоловіки, інші родичі. Хоча останнім часом простежується тенденція перетворювати на шахідок молодих дівчат, які не перебувають у траурі і навіть особисто не воліють йти на смерть).

Раніше типовим шахідом був чоловік. Однак у середині 1990-х років приблизно 40 % числа смертників становили жінки. Перші теракти за участю шахідок мали місце в Палестині та Ізраїлі. Активно використовували смертниць терористичні групи Курдської робітничої партії. Часто жінки, яких вони відправляли на смерть, імітували вагітність. Або інша історія. У 1991 р. прем’єр-міністр Індії Раджив Ганді прибув на масовий мітинг. З юрби назустріч йому вийшла красива молода жінка в білому одязі з величезним білим букетом у руках і вибухівкою на поясі. За мить вибух розкидав кілька закривавлених тіл. “Паски шахідів” були добре видні на темному одязі молодих терористок, які входили в групу, що захопила театральний центр на московській Дубровці 23 — 26 жовтня 2002 р. Пізніше “живі міни” стали причиною вибухів кількох російських пасажирських літаків. Тобто типовим є використання як бойових засобів вибухового екіпірування, що носиться на тілі, а також транспортних засобів.

Мотивацію терористів такої категорії неможливо зрозуміти, відштовхуючись від матеріальних або економічних факторів або від категорій побутового типу (злиденність, заздрість тощо). Але не можна абсолютизувати і протилежний, суто духовних! аспект, і шукати пояснення у сфері релігії (“споконвічна ненависть мусульман до християн”, “обов’язок правовірного — вбивати невірних” та ін.). Причина полягає — у найбільш широкому розумінні — у викривленій свідомості людей. Ці люди, виходячи з почуттів, які є досить зрозумілі і які можна історично легко пояснити (національно-етнічне і релігійно-цивілізаційне приниження, бажання зайняти гідне і рівне становище у світі, переконаність у лиходійному впливі “розбещеної західної культури” і чужих цінностей на дух і мораль свого традиційного і глибоко шанованого співтовариства), і, розуміючи, що їм неможливо боротися на рівних проти технологічно незмірно переважаючого їх противника, доходять висновку, що в них немає іншої зброї, окрім терору. З’явилося сучасне визначення тероризму — “сила слабких”.

Варто звернути особливу увагу на демографічний фактор, а саме на інтенсивно наступаючі глобальні демографічні диспропорції, що сприяють збільшенню чисельного потенціалу тероризму. Спостерігається, з одного боку, фактичне припинення приросту населення в багатих країнах, негативна його динаміка з одночасним і швидким старінням населення. З іншого боку — збільшення темпів приросту населення в найбідніших і перенаселених країнах Азії, Африки, Латинської Америки, де все більше молоді, позбавленої яких-небудь життєвих перспектив. Поширеними настроями стають гостре відчуття несправедливості, заздрість, ненависть, бажання щось зробити, боротися будь-якими способами, аж до терористичних.

Тероризм — явище універсальне і мало залежить від культурно-цивілізаційних особливостей того чи іншого суспільства і навіть від рівня його розвитку. Аби переконатися в цьому, достатньо подивитися на розгул тероризму в певні історичні періоди в різних, серед них і розвинених, країнах. Можна згадати, що ще французькі соціалісти другої половини XIX ст. культивували ідею вчинку, подвигу в ім’я боротьби за соціалізм — інакше кажучи, ідею терору. Потім її підхопили російські народовольці та есери. Результатом була загибель наприкінці XIX — на початку XX ст. приблизно 10 тисяч осіб. Потім ідею терору, щоправда, не індивідуального, а колективного і державного, підхопили більшовики. Добре відомо, як вони це робили і до яких страшних масштабів жертв це призвело.

Сучасні терористи у своїх інтересах активно використовують новітні досягнення науки і техніки. Вони шукають нові, більш жорстокі і масштабні засоби залякування. Ще у березні 1995 р. терористи перейшли принципову межу, вдавшись до використання засобів масового ураження. У токійському метро послідовники екстремістської секти “Аум сінрікьо” розпорошили отрутний газ зарин. Загинуло 11 осіб, постраждало кілька тисяч. Особливу увагу сучасні терористи звертають на ядерну зброю. Значення її вони зрозуміли давно. Ще три десятки років тому німецький терорист М. Бауман говорив про атомну бомбу: “Той, у кого опиниться в руках ця штука, зможе примусити бундесканцлера танцювати канкан на столі”. Ще у 70 — 80-ті роки минулого століття було здійснено близько 150 спроб проникнення до ядерних центрів, а також до арсеналів хімічної зброї. Чи реально терористам заволодіти цією страшною зброєю? Фахівці вважають, що за наявності необхідних компонентів (насамперед плутонію) виготовлення технічно підготовленим персоналом ядерного заряду досить можливе. Стурбованість викликає й те, що завдяки розвитку новітніх технологій, діяльності засобів масової інформації та Інтернету, надзвичайної комерціалізації у сфері маскультури, де культивуються насильство і жорстокість, у все більшого числа людей з’являється можливість одержати, а потім використати інформацію про створення найрізноманітніших засобів знищення й способи їх застосування. Фахівці вважають, що з технічного погляду найбільшу загрозу становить можливість застосування терористами радіологічної, хімічної, біологічної та бактеріологічної зброї. Разом із тим певна обмеженість доступу терористичних організацій до високотехнологічних озброєнь легко може бути компенсована використанням підручних засобів, найпростіших технічних приладів, що поєднується з фанатичною жертовністю виконавців. Про це в 1996 р. у своєму останньому інтерв’ю західним ЗМІД. Дудаєв — тодішній чеченський лідер — казав: “Все “залізо”, створене Заходом, при бажанні можна знищити “голими руками”. Подальші події підтвердили його слова.

Потенціал тероризму особливо зріс із 60-х років XX ст., коли цілі регіони світу були вкриті зонами і вогнищами активності різноманітних за своєю орієнтацією терористичних організацій і груп. Сьогодні у світі налічується приблизно 500 терористичних організацій. Найбільш відомі: “Хезболлах” (Партія Аллаха) — організація ліванських радикалів — шиїтів; арабські “Ісламський джихад” і “Хамас” (Ісламський рух опору); Народний фронт визволення Палестини; Курдська робітнича партія (ПКК); “Сендеро Люміносо” (“Сяючий шлях”) в Перу; Об’єднані сили самооборони Колумбії; Ірландська республіканська армія (ІРА); ЕТА в Іспанії; французька “Аксьон директ” та інші. Тобто географія тероризму дуже широка, і це — лише невелика частина того, що реально існує у світі. Тут не враховуються окремі групки або одинаки, доведені до відчаю суворою дійсністю. Яскравий тому приклад — захват 29 травня 2001 р. приміщення Міністерства аграрної політики в Києві фермером з Миколаєва.

На територіях багатьох країн існували й існують центри з підготовки терористів. Так, протягом 25 років — з 1965 до 1990 р. — у кримському селищі Перевальне, що на 21-му кілометрі траси Сімферополь — Алушта, знаходився унікальний секретний об’єкт — 165-й учбовий центр з підготовки іноземних військовослужбовців (УЦ-165) при Міноборони СРСР. Тут радянські “специ” вчили вихідців з В’єтнаму, Палестини, Лівії, Куби, Зімбабве, Лівану, Лаосу, Афганістану та інших країн, що розвиваються, “вести диверсійну боротьбу з імперіалістами”. А саме: виготовляти і застосовувати вибухівку, захоплювати склади зі зброєю, проводити диверсії на електростанціях і військових об’єктах. Також курсанти — іноземці вчилися штурмувати і висаджувати у повітря будівлі, залізничні колії, здійснювати напади на поліцейські відділки, знімати вартових. Окрім бойової підготовки курсантів навантажували і марксизмом — ленінізмом. Особливі курси тут проходили араби і афганці — їх готували до підривної війни з антинародними режимами за торжество “найпередовіших ідей”. Але багато хто за довгі роки війни встиг змінити переконання і хазяїв. За 25 років існування “секретної бази” було підготовлено близько 18 тисяч бійців. Аналогічні центри, можливо, не такі масштабні, існували і існують в інших країнах, зокрема у США.

Окрім великої кількості терористичних організацій і груп є чимало різних структур, які підтримують їх, навіть цілі держави — спонсори. До вересневої трагедії 2001 р. основна матеріальна підтримка терористичних організацій надходила з арабських нафтовидобувних і розвинених західних держав. У перших, як можна зрозуміти, існують “вирощені” на зайвих нафто — доларах амбіції та егоїстичне розуміння того, що краще енергію своїх екстремістів спрямувати куди-небудь деінде подалі — на Росію, Афганістан, Косово. А на території розвинених країн мешкають численні релігійно-етнічні общини або діаспори, невдоволення яких своїм становищем у чужому для них соціально-культурному середовищі також виливається у різні форми підтримки своїх “братів” в інших країнах світу.

Цікавою проблемою для розгляду є “тероризм і бізнес”. Згідно з даними закордонних дослідницьких центрів, сукупний прибуток у цій сфері становить щорічно від 5 до 20 млрд. доларів. В руках екстремістів концентруються величезні фінансові кошти, особливо внаслідок зрощення цілей терору з наркобізнесом, рекетом, контрабандою, незаконною торгівлею зброєю і людьми, гральним бізнесом тощо. Для сучасного моменту характерно створення мережі фірм, компаній, банків, фондів, які використовуються для прикриття терористів, фінансування і всебічного забезпечення їх операцій. За останнє десятиріччя тільки “відмиті” гроші наркобізнесу склали майже один трильйон доларів. Бойовий підрозділ Руху визволення Палестини щорічно оперує 7 — 8 млрд. доларів — сумою, яка вдвічі перевершує ВНП Йорданії. ІРА — це по суті величезне підприємство, що має свої промислові і торгові фірми, прибуток з яких йде на “справу”. Тероросфера значною мірою формує такий економічний сектор, як “тіньова економіка”. Терористи не забувають і про власні потреби, часто для “красивого” життя під прикриттям “ідейних” і “релігійних” гасел. Прикладами можуть бути гарні помешкання, які часто мають ватажки, а також сама система високої оплати найманців. Отже, тероризм перетворився на досить прибутковий бізнес глобального масштабу з розвиненим “ринком праці” найманців і вкладанням капіталу.

Сучасний тероризм і екстремізм у будь-яких проявах тягнуть за собою величезні політичні, економічні і моральні втрати, здійснюючи сильний психологічний тиск на маси людей, забираючи все більше життів ні в чому не винних жертв. За останні 10 років було здійснено понад 6 тисяч актів тероризму, загинули і були поранені майже 25 тисяч осіб. У 2004 р. у світі відбулося 650 терактів, що більш ніж у 3 рази перевищує дані 2003 р. — 175 терористичних актів. Тільки протягом останніх років людських і матеріальних втрат у зв’язку з терористичними актами зазнали США, Росія, Ізраїль, Палестина, Югославія, Колумбія, Алжир, Шрі-Ланка, Кенія, Танзанія, Індія, Пакистан, Індонезія, Єгипет, Іран, Туреччина, Японія, Філіппіни, Іспанія, Франція, Велика Британія, Аргентина та інші країни. Від рук терористів загинули прем’єр-міністри Індії: мати і син Ганді — Індіра (1984 р.) і Раджив (1991 р.). Президент Єгипту, лауреат Нобелівської премії миру А. Садат був розстріляний терористами — ісламістами (1981 р.), інший лауреат Нобелівської премії миру, ізраїльський прем’єр-міністр І. Рабін — терористом — євреєм (1995 р.). У тихій і заможній Швеції жертвою невідомих вбивць став один з найталановитіших політиків цієї країни — прем’єр У. Пальме (1986 р.). У США XX ст. розпочалося з теракту державного рівня: влітку 1901 р. анархіст вбив президента Мак-Кінлі. Один за одним були вбиті брати Кенії еді: президент країни Джон (1963 р.) і міністр юстиції, найбільш перспективний кандидат у президенти Роберт (1968 р.). У тому ж 1968 р. расистами було застрелено одного з найвидатніших лідерів руху за громадянські права темношкірих у США М.-Л. Кінга.

Ще не так давно тероризм мав характер локального явища. Протягом 80—90-х років минулого століття він став універсальним явищем. З одного боку, тероризм зазнав впливу з боку нових реалій, зумовлених глобалізацією. З іншого, він сам глобалізувався або інтернаціоналізувався. На сучасному етапі людство зіткнулося з небезпекою міжнародного (транснаціонального) тероризму. Термін “міжнародний тероризм” використовується з 70-х років XX ст. У Кодексі злочинів проти світу і безпеки людства ООН він визначається як “вчинення, організація, сприяння здійсненню чи фінансування заохочення агентами чи представниками однієї держави актів проти іншої держави чи потурання з їх боку здійсненню таких актів, що спрямовані проти осіб чи власності і які за своїм характером мають метою викликати страх у державних діячів, груп людей чи населення в цілому. “

Терористична діяльність у сучасних умовах характеризується такими ознаками:

— відсутністю чітко виражених державних кордонів;

— наявністю зв’язку і взаємодії з міжнародними терористичними центрами та організаціями, а також встановленням зв’язків і взаємодії різних локальних терористичних груп;

— жорсткою організаційною структурою, яка складається з керівної і оперативної ланок, підрозділів розвідки і контррозвідки, матеріально-технічного забезпечення, бойових груп і прикриття;

— суворою конспірацією і ретельним відбором кадрів;

— наявністю агентури у правоохоронних і державних органах;

— якісним технічним оснащенням, яке конкурує, а то й перевершує оснащення урядових військ; наявністю розгалуженої мережі конспіративних сховищ, навчальних баз і полігонів.

Характерним є те, що одержуючи сучасні засоби ведення інформаційної війни, міжнародний тероризм нав’язує суспільству свої ідеї і свої оцінки ситуації, широко і небезуспішно вирішує мобілізаційні завдання із залучення до своїх лав молоді, не кажучи вже про професійних найманців. Міжнародний тероризм діє у “масці”, не має чітко виражених бойових порядків, не виявляє себе до самого моменту вчинення злочинних дій, використовує найбрутальніші і найнесподіваніші прийоми 1 , активно і цілеспрямовано спекулює на низьких почуттях і вадах людей, націлює свої удари переважно проти мирного населення і стратегічної інфраструктури, створює для себе бази й опорні пункти в усьому світі.

“Міжнародність” тероризму виявляється також у зростаючих претензіях, масштабності його цілей. Акція 11 вересня 2001 р. 2 була декларативним викликом не тільки Сполученим Штатам, але й західному “золотому мільярду” в цілому, політиці глобалізації, втіленням якої виступав Всесвітній торговий центр. Ця подія, а також наступні терористичні акти в інших країнах призвели до певних наслідків, а саме: масової паніки, невротизації та психологічної депресії населення цілих держав; обмеження громадянських прав і свобод, насамперед, у найбільш демократичних розвинених країнах; економічних потрясінь; зростанню військових витрат і здійсненню “профілактичних”, а за суттю — репресивних військових операцій; зміни характеру і формату міжнародних відносин, у тому числі і між центрами сили. Транснаціональний тероризм є системним викликом світоустрою. Він акумулює і посилює небезпеку неконтрольованих загроз виживанню людства. Це не тільки використання різних засобів збройної боротьби, а й інших факторів, що знищують людський ресурс, зокрема, наркотрафік, організована міжнародна злочинність, торгівля людьми та інше.

Можна сказати, що міжнародний тероризм став однією з форм ведення війни. На сьогодні тероризм — це вже не тільки і не стільки диверсанти — одинаки, викрадачі літаків і вбивці — камікадзе. Сучасний тероризм — це потужні структури з відповідним оснащенням. Приклади Афганістану, Таджикистану, Косово, Чечні показують, що сучасний тероризм здатен вести диверсійно-терористичну війну, брати участь у масштабних збройних конфліктах. Особливо слід наголосити на тому, що в основі мотивації сучасних міжнародних терористів лежать насамперед антизахідні і антиамериканські настрої. Тому мова може йти про нову форму війни проти західної цивілізації. Антизахідні настрої є прямим наслідком і збереженням у новій формі того духу антиколоніалізму, яким були охоплені народи Азії і Африки як після Першої, так і особливо після Другої світової війни. Неправильно було б думати, що антиколоніалізм зник після того, як пішли іноземні війська і було досягнуто національної незалежності. Він “випарувався” лише на практичному рівні, у ділових і побутових відносинах: англійців і французів можуть шанобливо зустрічати сьогодні в їхніх колишніх колоніях. Проте у менталітеті, психіці, ідеології він зберігається. І це традиційне відчуття своєї “другосортності” в очах “білих” — відчуття, яке невідворотно породжує комплекс другорядності і пов’язані з ним образу, гнів, протест — характерне не тільки для жителів колишнього “третього світу”, але й для тих азіатів і африканців (частково і для латиноамериканців), які мешкають у США. А Захід насправді на кожному кроці дає багато приводів для того, щоб країни, які розвиваються, відчували до нього неприязнь. Робить це він експансією своїх ресурсів та ідей, своїх звичаїв і своєї культури, своєю зверхністю і поблажливістю, своїм ставленням до незахідних суспільств, як до недорослих, слабко розвинених, відсталих та архаїчних, таких, що лише нещодавно вибралися з варварства.

Особливо вразливими у цьому плані виявляються мусульмани. Вони пишаються своєю давньою і багатою цивілізацією і бачать водночас, що у ієрархічній структурі сучасного світу їхні країни стоять на нижчому щаблі порівняно із Заходом. Переконані у перевагах своєї культури і в тому, що їхня релігія є єдино правильною, вони у відчаї від того, що у світі владарюють, задають тон інші. Сила, міць і вплив у сьогоднішньому світі — не в них, а у Заходу. Реакція на тривалу епоху приниження, гнів стосовно тих, хто своєю поведінкою досі не дозволяє їм позбутися незаслуженого комплексу неповноцінності, прагнення відродити гідність — ось перша причина того збудження, тієї емоційної напруженості, постійного психологічного дискомфорту, які породжують екстремістські настрої і тенденції в мусульманському світі. Це ще необов’язкова і недостатня умова для виникнення терористичних рухів, проте досить суттєва передумова для того.

Америка — ось живе втілення усього того зла, яке вбачається у Заході. Це — Захід у квадраті, квінтесенція усього того пагубного, що розбещує традиційну мораль, підриває іслам, його вплив на людей, а також його роль у сучасному світі. Америка для них — це зловісна і темна сила, яка без кінця піддає народи незахідного світу, а особливо мусульманську умму, все новим і новим приниженням. Це в буквальному сенсі слова знаряддя волі диявола. І вразити Америку — означає здобути вирішальну перемогу у боротьбі за справу Аллаха. У цьому має полягати перший і головний сенс терористичних акцій: помститися Америці за всі приниження, примусити американців тремтіти від страху за своє життя і продемонструвати їм їхню власну нікчемність, їхню справжню слабкість і беззахисність, справжню ціну їхньої супердержавності. Попри усі успіхи електронної та інших видів розвідки, США не вдалося відвернути удари терористів: вибухи американських амбасад у Кенії і Танзанії (1998 р.), висадження у повітря есмінця “Коул” в Аденському порту в Ємені (2000 р.), атака на Всесвітній торговий центр і Пентагон (2001 р.).

Звичайно, Америка і весь світ пережили шок від страшного злочину. Але несподіваним і неочікуваним наслідком жахливого терористичного акту стало посилення Сполучених Штатів. Цей вже історичний парадокс аналізує у своїй книзі “Світова криза: Загальна теорія глобалізації” М.Г. Делягін. Для Америки перемога у “холодній війні” була “не меншою трагедією”, ніж для соціалістичних і постсоціалістичних країн. Мирний розпад СРСР позбавив виправдання її світове домінування і створив об’єктивну загрозу статусу супердержави. Адже поняття супердержави визначається не певним кількісним рівнем сили або впливовості, а специфічним якісним механізмом одержання зиску із взаємодії з іншими країнами: “Супердержава, — пише він, — здійснює військово-політичний захист своїх союзників, в обмін на який ті обмежують свою конкуренцію з нею. В результаті вона одержує подвійний виграш: з одного боку, від обмеження конкуренції, з іншого — від технологічного лідерства, яке є наслідком концентрації військових витрат (саме вони, як це не сумно, служать найбільш ефективним способом стимулювання технологічного прогресу)”. Така ситуація може існувати доти, доки існує серйозна зовнішня загроза. Якщо б Радянський Союз дезінтегрував у кривавий спосіб, можна було б лякати союзників “пострадянським ядерним хаосом”. Але СРСР розпався досить мирно. Потрібний був новий ворог світового масштабу. На його місце було визначено міжнародний тероризм. Це сприяло, насамперед, виправданню претензій США на “захист людства” і екзаменування країн на предмет їх лояльності. Тобто в такий спосіб Америка прагне консолідації світу навколо себе. Іншим аспектом стала внутрішня консолідація — відновлення єдності американського населення перед загрозою довготерміновою, невизначеною і від того ще жахливішою. Події 11 вересня 2001 р. мали позитивні наслідки у розв’язанні багатьох американських проблем.

Серед них не останніми є економічні. Зокрема країни ЄС відразу оголосили про свою готовність відкласти запровадження економічних санкцій проти США. Автор зауважує, що США використали стратегічні можливості, надані терактом, подібно до того, як Сталін використав можливості, надані йому вбивством С.М. Кірова.

Повертаючись до проблеми ісламістського тероризму, слід зазначити, що він реально існує. В наш час він розглядається як серйозна загроза не тільки Заходу, а й значній частині людства. 1990-ті роки стали свідками нового піднесення діяльності екстремістських терористичних організацій і рухів, які виступали і виступають на цей раз з релігійно-етнічних позицій і добиваються головним чином торжества їхніх ідеологічних і моральних принципів.

Найбільшого поширення радикальні релігійні рухи набули у країнах мусульманської культури. Це було пов’язано зі швидкими змінами, які відбувалися у світі внаслідок глобалізації як у соціально-економічній сфері, так і в суспільному житті різних країн і народів.

Під впливом цих кардинальних перетворень в ісламських суспільствах виникали течії охоронного характеру, що рішуче виступали проти модернізації соціально-політичної сфери, яка, за їхньою думкою, підривала самі основи ісламського світогляду і ладу життя. Найбільш радикальні з них — ісламістські.

Групи і рухи, які ґрунтуються на базі ісламізму, виникли вперше і виступили як організована сила ще у 1928 р. у Єгипті, коли була організована асоціація “Брати — мусульмани”, що проголосила своєю метою боротьбу за визволення країни від англійських колонізаторів і створення дійсно ісламської держави з життям за законами шаріату. З початку 1940-х рр. ця асоціація поширила свою діяльність на деякі інші країни. До кінця 1980-х років “Брати — мусульмани” перетворилися на загально-мусульманську асоціацію, ставши фактично міжнародною організацією. До цього часу майже усі рухи і групи, що входили до неї, прийняли за єдину ідеологію ваххабізм. У період бойових дій радянських військ в Афганістані (1979 — 1989 рр.) “Брати — мусульмани” почали активну діяльність у цій країні, допомагаючи спецслужбам Пакистану, Саудівської Аравії, а також ЦРУ США розгортати “священну війну” проти радянської армії.

У другій половині 1990-х років, особливо після захвату влади в Кабулі рухом “Талібан”, Афганістан перетворився на головну базу і координуючий центр діяльності ісламістських організацій в глобальному масштабі. Організаційно це міжнародне терористичне співтовариство було оформлено після створення наприкінці 1980-х років нової, побудованої на принципах глибокої конспірації, організації “Аль-Каїда”, яка мала розгалужену мережу своїх структур в усьому світі. Вважається, що її очолив Саудівський мільйонер Бен Ладен. Територія Афганістану була фактично перетворена у центральний плацдарм для розгортання глобальної боротьби за відтворення Великого Халіфату, до якого передбачається включити Північну Африку, Аравійський півострів, країни Близького і Середнього Сходу, західну частину Індії, Центральну Азію, Закавказзя, Середній Кавказ. Треба наголосити, що з розпадом СРСР в них з’явилася велика надія і велика перспектива, заснована на тому, що іслам має стати спадкоємцем комунізму на території колишньої “радянської імперії”. Звідси завдання — створити ісламську шаріатську державу від Чорного моря до Паміру. Тобто Крим входить до сфери їх інтересів.

Акти тероризму створюють серйозну загрозу міжнародному світопорядку в цілому. Боротьбу з міжнародним тероризмом деякі аналітики розглядають як четверту світову війну 1 . Ця війна невід’ємна від глобалізації світу, оскільки за великим рахунком вона — один із проявів кризи індустріальної фази розвитку. У цій війні змагаються навіть не країни, а глобальні проекти майбутнього: американський, європейський, арабський, китайський, японський і російський. Зіткнення проектів буде відбуватися здебільшого в просторах геокультури і геоекономіки. Але очікуються і воєнні дії, що наберуть вигляду терористичних актів, здійснюваних чужими руками, яких не шкода.

Варто звернути увагу на те, що політики різних держав, особливо американської адміністрації, стали підганяти під поняття “тероризм” і “міжнародний тероризм” все, що завгодно, трактуючи їх часом дуже широко і вільно. Цілі країни стали розглядатися як розсадники міжнародного тероризму і приєднуватися до “вісі зла”, що заслуговує на покарання. Першими в цьому ряду стали Афганістан, воєнні операції проти якого почалися 7 жовтня 2001 р., і Ірак — з 20 березня 2003 р. “Офіційною” версією виступила проголошена адміністрацією Дж. Буша “глобальна війна з тероризмом”. Прихована суть полягає в іншому: у регіоні вирішуються ще два, можливо, не менш важливі завдання. По-перше, конфлікти в Афганістані й Іраку тісно пов’язані з остаточною ліквідацією спадщини “холодної війни” і утвердженням нової розстановки сил у постбіполярному світі. Боротьба з тероризмом є при цьому виправданням цілей встановлення політичного контролю над регіоном (раніше на домінування в Афганістані та Іраку претендував СРСР: у першому випадку він вів там відкриту війну, у другому підтримував зброєю і військовими фахівцями у війні з Іраном). По-друге, воєнні операції у згаданих країнах і наступне постконфліктне врегулювання (оскільки після офіційно оголошеного закінчення воєн збройні зіткнення не припинялися і втрати перевершували за чисельністю ті, що приходилися на попередній період) включають завдання знищення терористичних структур. Це завдання виступає одночасно і як завдання забезпечення власної безпеки Сполучених Штатів.

Оголошена США глобальна антитерористична війна, складовими якої є охарактеризовані дії в Афганістані та Іраку, може розглядатися як спроба здійснення високотехнологічних планів зміни ззовні режимів на територіях, звідки виходить реальна чи віртуальна терористична загроза, а також створення там “нової державності”. Причому ставка робилася на використанні могутності збройних сил, що багаторазово перевершували потенціал супротивників. Однак, як показав досвід, спроможність регулярних армій боротися з іррегулярними терористичними об’єднаннями є дуже обмеженою. До того ж, саме використання військової сили може сприяти розвиткові тероризму. Тобто застосовувані нині Сполученими Штатами і їхніми союзниками антитерористичні “армійські” методи, навряд чи сприяють вирішенню самої проблеми тероризму.

Необхідно враховувати ту обставину, що сучасний тероризм майже не піддається превентивному державному контролю. На внутрішньому полі боротися з ним покликана держава. Її реакція — розширення і диверсифікація системи внутрішньої безпеки: використання збройних сил, посилення спецслужб і різних антитерористичних формувань, жорсткість відповідних правових норм. Але ці зусилля виявляються не надто дієвими. Позначаються властиві терористичним структурам високі маневреність і виживаність. Свою роль грає фактор транснаціональності, що вимагає глобального підходу до глобальних проблем.

Протидія подібним загрозам більш ефективна на основі міжнародного співробітництва. Одним з перших кроків у його організації стало затвердження Асамблеєю Ліги Націй у 1937 р. проекту Міжнародної конвенції із запобігання і покарання актів тероризму. Ця конвенція не була ратифікована і не набрала сили. Однак пакет документів з проблем тероризму, прийнятий ООН, а також її спеціалізованими установами по суті деталізує положення її першої статті. Вони стосуються обов’язків “кожної Держави. утримуватися від будь-яких дій, що мають на меті сприяти терористичній діяльності, спрямованій проти іншої Держави, і перешкоджати діям, у яких ця діяльність виражається. ” Декларація про заходи з ліквідації міжнародного тероризму, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1994 р., знову вказала на необхідність співробітництва в боротьбі з тероризмом і підтвердила обов’язок держав вживати всіх можливих заходів для його ліквідації. Серед міжнародних міжурядових організацій найбільш впливовими вважаються ООН і НАТО, Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Вони вдаються до визначених заходів. Однак до початку XXI ст. стало очевидним, що міжнародне співтовариство поки не може подолати транснаціональний тероризм.

Спроби створення системи міжнародного антитерористичного співробітництва спецслужб орієнтовані на придушення терактів. Однак вони залишають осторонь головну проблему — пошуки шляхів глобальної зміни умов, що породжують тероризм. У процесі розвитку людського суспільства політичні, соціальні, економічні, національні, територіальні, релігійні та інші протиріччя постійно наростають. Розширюється також соціальна база терористів. Її живлять насамперед народи, що і в XXI ст. перебувають у приниженому стані і сприймають сформований світопорядок як явно несправедливий. Тому глобальна система протистояння “новій чумі” має бути орієнтована не стільки на пряму боротьбу з тероризмом, що може здійснюватися на більш низьких рівнях професійними формуваннями, скільки на створення принципово нових міжнародних структур. Вони повинні бути націлені на компенсацію політичного, економічного і соціального розшарування світу на тлі і під впливом глобалізації.

Васильев Л. С. Ислам и террор // Общественные науки и современность. — 2006. — № 1.

Гушер А. Чума XXI века //Азия и Африка сегодня. — 2001. — № 10.

Жиганова Л. П. Биотерроризм и агротерроризм — реальная угроза безопасности общества // США — Канада. Экономика. Политика. Культура. — 2004. — № 9.

Исаков А., Александров В. Глобализм, антиглобализм, терроризм. “Измы” XXI века // Обозреватель. — 2003. — № 3.

Кива A. B., Федоров В. А. Анатомия терроризма // Общественные науки и современность. — 2003. — № 1.

Куклина И. Мировой терроризм и международные структуры обеспечения безопасности // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005. — № 1.

Ландобасо А. Терроризм и этнополитические конфликты. — Кн. 2: Терроризм сегодня. — М., 2004.

Лунев В. В. Политическая, социальная и экономическая несправедливость в мире и терроризм // Общественные науки и современность. — 2004. — № 3.

Мандрагеля В. А. Тенденції боротьби з глобальним тероризмом: досвід та перспективи США // Практична філос’офія. — 2004, —№2.

Оліфіренко М. Новітні інформаційні технології як інструмент міжнародного тероризму. — К., 2004.

Паин Э. А. Социальная природа экстремизма и терроризма // Общественные науки и современность. — 2002. — № 4.

Рыбаков В. К вопросу о терроризме, или две стороны одной медали // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2002. — №3.

Хорос В. “Крона”, “корни” и “климат” терроризма // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2002. — № 3.

Хоффман Б. Терроризм — взгляд изнутри. — М., 2003.

Цыганов В. Медиа-терроризм. Терроризм и средства массовой информации. — К., 2004.

Шлаєн О. Аллах акбар? (Міжнародний тероризм і небезпеки для загальнолюдських цінностей) // Політ, думка. — 2001. — № 4.

Try to solve the new Formula Cube! It works exactly like a Rubik’s Cube but it is only $2, from China. Learn to solve it with the tutorial on rubiksplace.com or use the solver to calculate the solution in a few steps. (Please subscribe for a membership to stop adding promotional messages to the documents)

Явище тероризму у сучасному світі

Визначення тероризму. Дедалі більше сучасних дослідників обстоюють тезу про потребу пошуку не універсального (“описового”) визначення міжнародного тероризму, а виокремлення та пеналізацію окремих його складових.

На такому підході наполягає і один із засновників російської школи терології С. Ефіров. Він виходить з тої тези, що міжнародний тероризм, як до речі і корупція, не є складом злочину, а соціальним і політичним явищем, що виявляє себе у конкретних деліктах (захоплення заручників, угони літаків, підпали тощо), норми відповідальності за здійснення яких встановлено в національному законодавстві та чинному міжнародному праві. Відмінністю ж цих злочинів від загальнокримінальних є політична мотивація скоєння деліктів.

При цьому, на думку С. Ефірова із огляду на глибоку трансформацію сучасної міжнародної системи, “політизація” тероризму вже не є його обов’язковою складовою. Адже сучасний міжнародний тероризм вмявляє себе не тільки в сфері безпосереднього (політичний тероризм), а й у царині тероризму кримінальних організацій, що не ставлять перед собою політичної мети, та у своєрідній “проміжній” сфері, де політичне, кримінальне, економічне уособлене в одному цілому.

Навіть у новому проекті Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, розробленому та прийнятому у першому читанні Комісією міжнародного права ООН у 1995 році, зберігся односторонній підхід до визначення міжнародного тероризму. Це скоєння, організація, сприяння здійсненню, фінансуванню чи заохоченню агентами або представниками однієї держави актів проти іншої держави або потурання з їхнього боку здійсненню таких актів, які спрямовані проти осіб або власності і які за своїм характером мають за мету провокування жаху у державних діячів, груп осіб або у населення взагалі.(Стаття 24).

Таким чином, за рамки кваліфікації був винесений антиетатистський тероризм, що організовується та здійснюється здебільшого на території тієї чи іншої держави громадянами даної або іншої держав.

Слід зазначити, що навіть таке формулювання було піддане критиці, із посиланням на відсутність аналогічного визначення у карних кодексах низки країн.

Історія тероризму. Перший в історії випадок свідомого та систематичного використання терористичної практики було зафіксовано на Близькому Сході у І ст. н.е., коли групи сікаріїв фізично знищували представників єврейської знаті, які співробітничали з римською адміністрацією. Тоді ж з’явилася секта мусульман-ісмаїлітів під проводом Хасана-ібн-аль-Сабаха, який перетворив тероризм на головний засіб боротьби із політичною опозицією.

Розвиток тероризму – це наслідок активного розшарування населення, його ідеологічного розмежування, оформлення політичних рухів, об’єднань партій, які сповідували різні політичні погляди та вели боротьбу за владу.

Вже в кінці ХІХ ст. здавалося, що ніхто не застрахований від терористичного нападу. В 1894 році італійський анархіст вбив французького президента Саді Карно. В 1897 р. анархісти смертельно поранили імператрицю Єлизавету Австрійську та вбили іспанського прем’єр-міністра Антоніо Кановаса. В 1900 р. жертвою терориста став король Італії Умберто І. А в 1901 р. був вбитий президент США Уільям Маккінлі.

В Росії в 1902-1907 рр есерівськими та іншими терористами було здійснено близько 5.5 тис. терористичних актів (вбивства міністрів, депутатів Державної думи, жандармів, працівників поліції та прокуратури). [3]

Тероризм став головною проблемою політиків. Коли в 1900 р. зустрічалися керівники найбільш індустріально розвинених держав, то більшість з них ставили першим на порядку денному питання про тероризм. На цьому ж наполягав президент Клінтон під час зустрічі великої сімки, після того як в червні 1996 р. стався напад на американську військову базу в Дахрані, в Саудівській Аравії.

Якщо згадати це все, то сучасний підйом тероризму видається не таким вже й загрозливим, хоча кількість жертв зростає: за даними Держдепартаменту США в 1994 р. їх було 165, а в 1995 – 314. [4]. Але ці цифри майже ні про що не свідчать, так як не враховують специфіки зареєстрованих випадків, а також випадків, що залишилися без уваги.

В ХХ ст. мотиви, стратегія та зброя терористів стали дещо іншими. Міжнародний тероризм був складовою політики супердержав та їх сателітів, інструментом ідеологічної експансії, ї ,зрештою, дестабілізатором системи міжнародної безпеки. При цьому країни-конкуренти завжди виховувалися у дусі розподілу сили на “справедливу” та “несправедливу”, що у свою чергу обумовлювало “подвійний стандарт” у політичній, юридичній та оперативній оцінці актів міжнародного тероризму.

Терористичні організації в цей період часто виконували замовлення державних спецслужб. За даними часопису “U.S. News and World Report”, які були оприлюднені у листопаді 1977 року, за період з 1961 по 1976 роки ЦРУ США було причетне до майже 900 великих таємних операцій проти окремих “небажаних” для США іноземних державних, громадських діячів та урядів.

Активна інтернаціоналізація тероризму розпочалася у 60-70-ті роки нашого століття. Їй сприяли:

По-перше, процеси інтернаціоналізації капіталу, структурна перебудова економічних систем, країн що розвиваються, зміна їх місця в системі капіталістичного господарювання як наслідок процесу деколонізації, що і призвело до вивільнення нагромадженого потенціалу соціальної енергії у країнах світової периферії з подальшим утворенням національно-визвольних рухів, у тому числі терористичного спрямування.

По-друге, глобалізація політичної та економічної діяльності транснаціональних компаній (ТНК), що в окремих випадках сприяла організації терористичних груп, які, окрім іншого, спеціалізувалися на обслуговуванні інтересів монополій (наприклад, протягом 70-80-тих років в Анголі рух УНІТА здійснював таємні торговельні операції з алмазами за дорученням південноафриканської ТНК “De Bierce”).

По-третє, нерівномірність розвитку держав світу, яка обумовлювала поділ країн на “сильних” та “слабких”, а з цим – зростання ролі націоналізму та релігійного фундаменталізму у міжнародному житті.

По-четверте, криза ідеї суспільства ”масового споживання”, наслідки якої сприяли формуванню у країнах Західної Європи у 70-ті роки “покоління розгніваних”, представники якого були головною рушійною силою терористичних угрупувань у Західній Європі.

Чи вважати тероризмом боротьбу за національне визволення?

Лідер Організації визволення Палестини (ОВП) Ясір Арафат, відповідаючи на звинувачення ОВП в організації актів міжнародного тероризму, підкреслив різницю між національно-визвольною боротьбою та тероризмом. На його думку, різниця між боротьбою та тероризмом є такою ж, як і різниця між законною збройною самообороною та актом агресії…Ми використовуємо тероризм, бо самі стали жертвами терору. Жодна збройна оборона не може засуджуватися та кваліфікуватися як міжнародний тероризм.[1]

Між тим більшість західних політологів (для прикладу, Є. Міколіс, Р. Клайн, О. Александер) до категорії терористичних відносять і Африканський Національний Конгрес (АНК) ПАР, і організацію “Родезійських повстанців” в Зімбабве, і СВАПО (Народну організацію Південно-Західної Африки), яка своєю діяльністю сприяла незалежності Намібії (березень 1990 року). Та і сама ОВП визнається то повноважним представником народу Палестини, то терористичною організацією.

Якщо звернутися до нормативних актів, побачимо положення про право на вільне визначення народом свого політичного статусу (п.2 ст.1 Статуту ООН).

Міжнародні права нації, яка веде боротьбу, окреслені правом на самовизначення. Нація в особі політичного органу боротьби може вступати у відносини з іншими суб’єктами міжнародного права, брати участь у створенні міжнародних норм права і самостійно використовувати їх, вживати у будь-яких формах примус проти держави-колонізатора або агресора…(Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам. Схвалено Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року)

Прогресивні на момент деколонізації ці норми стали каменем спотикання в умовах, коли у 70-тих роках з’явилися організації, що під виглядом боротьби за визволення своїх народів почали претендувати на представництво на міжнародній арені, а також усіма засобами доводити своє право на існування. Здебільшого вони перетворювалися на терористичні угрупування, хоча продовжували претендувати на роль визвольних рухів.

З огляду на це, у середовищі юристів-міжнародників поширена думка про те, що саме невикористання міжнародних злочинів як засобів у боротьбі за національне визволення, має стати одним з головних критеріїв віднесення або не віднесення організації до категорії визвольних.[1]

Тероризм сьогодні

Аналізуючи структуру загроз безпеці американських дипломатичних представництв у біполярний період, заступник Держсекретаря США з питань безпеки Ентоні Квентон (Anthony C.E. Quainton) визначив головними загрозами:

а) послаблення та розпад державних інституцій під впливом масових соціальних рухів у Другому та Третьому Світі;
б) поява нових, агресивніших форм національної та етнічної ідентифікації;
в) відчуження деяких сегментів мусульманських суспільств від усього суспільства, національних лідерів та західних цінностей, що відбивається у різкому зростанні політичного екстремізму та тероризму;
г) в останні роки – розвиток транснаціональної організованої злочинності.[1]

Отже, розвиток сучасного тероризму обумовлений:

по-перше, зміцненням ролі релігії, як наслідку процесу деідеологізації у внутрішньому житті ряду країн світу та міжнародних відносинах;
по-друге, розвитком транснаціональної організованої злочинності та пов’язаною із нею нелегальної торгівлі зброєю, радіоактивними матеріалами тощо;
по-третє, наслідками науково-технічного прогресу та вдосконаленням глобальних інформаційних технологій;
по-четверте, високими темпами урбанізації в світі.

З огляду на відносну вивченість проблематики ісламського фундаменталізму (“militant islam”), особливу увагу привертають практично недосліджені та невисвітлені зв’язки тероризму з транснаціональною організованою злочинністю та з найсучаснішими високими технологіями інформаційного обміну.

Розпад біполярної системи міжнародних відносин та об’єктивне зменшення глобального конфліктного потенціалу в світі‚ відмова багатьох країн від політики підтримки тероризму як інструменту зовнішньої політики‚ інші фактори обумовили пошук професіональними терористами своєї “ніші” у поліполярному світі. потреба‚ насамперед‚ у фінансуванні терористичної діяльності сприяла появі вкрай загрозливої тенденції – інтеграції професіональних терористичних організацій зі структурами організованої злочинності.”Співробітництво” може відбуватися у таких напрямах:

терористичні угруповання виконують замовлення мафії та здійснюють інші види послуг для кримінальних синдикатів;
зберігаючи автономність‚ терористичні групи беруть безпосередню участь у протизаконному бізнесі‚ використовуючи отримані гроші для фінансування своєї діяльності.

Перший тип проявився у середині 90-их років‚ коли італійські та колумбійські синдикати почали використовувати тактику терору проти держави та її представників‚ намагаючись перешкодити розслідуванням і впровадженню урядових програм боротьби із організованою злочинністю‚ ліквідувати активних співробітників правоохоронних органів та спецслужб‚ змусити суддів виносити більш легкі вироки членам мафіозних утворень. У цей період тільки в Колумбії діяло майже 140 терористичних організацій‚ пов’язаних із наркокартелями‚ із загальною кількістю членів до 20 тисяч осіб. З іншого боку‚ терористичні організації‚ здійснюючи‚ наприклад‚ охорону наркоплантацій‚ отримували додаткове джерело фінансування своєї діяльності.

В Перу відоме угруповання “Cendero luminoso”(“Світлий шлях”)‚ захищаючи на контрольованій території плантації коки‚ нелегальні лабораторії з переробки наркотиків‚ аеродроми та інші об’єкти наркомафії‚ брала з картелів 10% податок з прибутків‚ що давало змогу фінансувати її кампанію з повалення уряду країни.

Дедалі більша кількість терористичних та екстремістських угруповань різного політичного спрямування з метою самофінансування бере безпосередню участь у організованій злочинній діяльності. Наприклад‚ у Бірмі в середині 90-х років сепаратистська група “генерала” Кун Са (справжнє ім’я – Чан Кіфу) контролювало до 80% виробництва опіуму в “Золотому трикутнику”(Бірма‚ Лаос‚ Таіланд). Згідно з даними ІНТЕРПОЛу‚ у період громадянської війни в Лівані (1975-1990 рр.) загальні прибутки ряду палестинських терористичних організацій від нелегальної торгівлі зброєю та підробки грошей становили 4 млрд доларів США на рік.[1]

Міжнародний тероризм зазнав сьогодні і якісної трансформації: тепер його “modus operandi” – високий рівень технічного забезпечення теракту‚ відмова від захоплення заручників (з огляду на відпрацьований спецслужбами механізм знешкодження)‚ знищення важливих для життєдіяльності суспільства об’єктів (банків‚ вокзалів‚ торговельних центрів тощо).

Прогноз на майбутнє

Історія показує, що дуже часто тероризм не має великого політичного ефекту, а якщо він і досягається, то призводить до протилежних наслідків. Взяти хоча б вбивство Раджіва Ганді, теракти організацій ХАМАС або Хезбалах. Терористи спричинили дестабілізацію та економічний спад в усіх регіонах світу. Але в Ізраїлі та Іспанії теракти досі не вплинули на економіку цих країн. Навіть в Алжирі, де найбільше постраждалих від тероризму, мусульманські екстремісти не мали успіху в боротьбі проти непопулярного воєнного режиму[4].

І все ж у найближчому майбутньому тероризм залишиться. Причини цього тривіальні.

Зброя стає все більш доступною. Ряд держав вже близько ста років створюють ядерну та бактеріальну зброю, яка поступово поширюється у світі. Те, що отримати її можна відносно легко, ні в кого не викликає сумнівів.(Згадати, хоча б епізод із використанням отруйних газів в токійському метро терористам з групи “АУМ синрике”).

Сектантський фанатизм посилюється. Доки існуватиме людство, існуватиме процент людей, “ реставраційних екологів”, що будуть міркувати приблизно так: якщо знищення вірусу оспи порушило екосистему, то чому б не відновити рівновагу, повернувши цей вірус? Від таких уявлень неважко перейти й до практичного втілення теорії в життя.

На початку ХХ століття тероризм завжди був справою груповою. В майбутньому терористами будуть окремі особи, або дуже невеликі групи однодумців. Їх важко виявити, необхідно чекати до тих пір, поки вони не здійснять велику помилку або не будуть розкриті випадково.

Тенденціями розвитку сучасного міжнародного тероризму є намагання злочинців отримати доступ до засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ)‚ ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення. Штатні військові засоби РЕБ перебувають на озброєнні кожної країни‚ яка виготовляє власну зброю. Головним принципом дії подібних установок є випромінення високочастотного імпульсу з метою нейтралізації військових засобів спостереження‚ зв’язку управління тощо. Проте такі засоби є придатними і для знищення цивільних об’єктів: супутників безпосереднього телемовлення‚ апаратів дистанційного радіолокаційного зондування Землі‚ телерадіоцентрів‚ видавничих комплексів‚ банків‚ бірж та інших управлінських систем.

Наприклад, сучасний транснаціональний бізнес не можна уявити без системи передачі комерційної інформації міжнародною системою зв’язку типу “INTELSAT” або без сотового телефонного зв’язку на основі супутникового об’єднання “Ірідій” фірми “MOTOROLA ”. Без подібних супутникових систем не можна уявити сучасну морську навігацію, телебачення, управління військовими операціями тощо. Використання терористами засобів РЕБ спроможне завдати істотної шкоди цим системам: РЕБ-удар по Нью-Йоркському торговельному центру перетворив би хмарочос у будівлю з мертвими комп’ютерами, порожніми базами даних та нефункціонуючими системами зв’язку та контролю.

Аналітики ЦРУ США вважають, що пріоритетною мішенню тероризму нового покоління є ділові центри обробки інформації, насамперед комп’ютеризовані банківські установи. Розвиток ринку пластикових кредитних карток дуже звузив сфери використання традиційних банкнот. Терористичний удар засобами РЕБ по великому банку здатний викликати системну кризу всієї фінансової системи розвинених країн, оскільки він знищує довіру суспільства до сучасних технологій грошового ринку.

Безпосереднім наслідком такої атаки стане банкрутство дрібних та середніх фірм, що залежать від швидкості обертання коштів, а наступним етапом – банкрутство страхових компаній. Головним результатом подібної акції стане відмова від використання кредитних карток, ажіотажний попит на готівку, різка зміна світової ціни на дорогоцінні метали.

Продумана кампанія дезінформації, що супроводжувала б такий теракт, здатна продукувати системну кризу всього цивілізованого світу, підриваючи базові ідеологічні ціннісні постулати, що визначають напрямки розвитку особи та суспільства на Заході та у прозахідно орієнтованих соціальних прошарках у країнах “третього світу”, а також у колишніх соціалістичних державах. Найстрашнішим є те, що на думку фахівців.

Антитерористичного центру ФСБ Російської Федерації, перейти до тероризму нового покоління спроможне будь-яке існуюче етнічно-релігійне або соціально-політичне терористичне угруповання, починаючи від ірландської ІА і завершуючи рухом алжирських фундаменталістів. При цьому виявити портативну терористичну апаратуру РЕБ приблизно також складно як і знайти місце розташування вибухового пристрою. До того ж використання РЕБ-апаратури унеможливлює організацію оперативного переслідування та аналізу на місці теракту, тому що усі засоби зв’язку, охорони та відеоконтролю знищуються разом із головною мішенню – комп’ютерами та базами даних.

Ще більш загрозливим явищем є ядерний тероризм, що базується на системі нелегального експорту радіоактивних матеріалів. У світовому масштабі цим займається нова грізна транснаціональна кримінальна організація “STAR” (“Зірка”), заснована приблизно у 1994 році. Кістяк цієї організації становлять колишні високопосадові офіцери спецслужб та правоохоронних органів країн СНД та ряду держав Центрально-Східної Європи, а також керівники певних сегментів воєнно-промислового комплексу (ВПК) цих країн і мафіозні структури з Німеччини, Італії та інших держав Західної Європи. Рівень прибутків цієї транснаціональної кримінальної організації можна уявити, якщо згадати, що тільки на європейському “чорному” ринку за доставку 2 кг порошка з 30%-ним складом урану-235 сплачують до двох мільйонів доларів США.

Очевидним стає й те, що замовниками ядерних матеріалів все частіше виявляються терористичні організації, які розглядають можливість доступу до радіоактивних матеріалів як метод шантажу урядів. Експерти зазначають, що саме “технологічні” інтереси сучасних міжнародних терористів штовхають їх на шлях активізації інтеграції з транснаціональною мафією; при цьому неможливо встановити контроль за переміщенням радіоактивних матеріалів у світі. Наприклад, арабський дослідник проблеми розвитку ісламських терористичних організацій у сучасній Європі Хілал Хасан стверджує, що “алжирські терористи та боєвики курдської Робітничої партії отримують зброю через мафійні канали в Англії та ФРН, при цьому ніхто не дає гарантії, що вони вже не отримали доступу до ядерних матеріалів. [4].

Проблема ускладнюється й тим, що не тільки такі організації антиетатистської природи намагаються отримати доступ до радіоактивних речовин: ціла низка країн-аутсайдерів міжнародної системи намагається довести своє право на домінування шляхом створення власної атомної зброї. Певний спад етатистської терористичної активності у постбіполярний період у разі неконтрольованого розповзання ядерної зброї по планеті неминуче трансформується у нову хвилю державного тероризму,пов’язаного із загрозою виникнення локальних ядерних конфліктів. Президент США Уільям Клінтон у своїй програмній доповіді у лютому 1996 року, зокрема, зазначив, що “головним обов’язком країн-членів великої сімки та Росії в останні роки ХХ століттяє прийняття та ратифікаія усіх міжнародних угод, які регулюють засади боротьби з міжнародним тероризмом”.[4]

Тероризм в Україні

У нашій країні розвитку тероризму сприяють глибока соціально-економічна криза, протистояння політичних сил, наростання проявів сепаратизму, зубожіння та люмпенізація значної частини населення, процеси соціального розшарування, розвиток кримінальних підприємницьких та державних структур, корумпованість державного апарату, розвиток потужного нелегального ринку зброї, девальвація моральних та духовних цінностей.

Аналіз матеріалів спеціалізованих урядових установ свідчить про те, що найбільш поширеною в Україні мотивацією скоєння терактів виступає:

а) кримінальна діяльність, особливо її транснаціональні форми;
б) намагання перешкодити громадській, політичній або економічній діяльності;
в) створення ускладнень або напруження у міждержавних відносинах.

За даними СБУ 1996-1997 роки в Україні скоєно понад 560 злочинів терористичного характеру, внаслідок чого 90 осіб (з них 15 представників владних структур) загинуло. Оперативна обстановка характеризується зростанням активності міжнародних терористичних організацій, насамперед з країн Близького Сходу (“Хезболах”, “Абу Ніджаль”, “Хамас”, “Брати-мусульмани”), які прагнуть використовувати територію України для транзиту своїх бойовиків до країн Західної Європи, а також для підготовки акцій проти послів та представників іноземних держав в Україні, насамперед з США та Ізраїлю.

Боротьба з тероризмом

Перші спроби формування міжнародно-правової основи антитерористичної взаємодії були ще до ІІ світової війни. В 1937 році під егідою Ліги націй було розроблено Конвенцію щодо попередження тероризму та покарання за нього, і Конвенцію про створення міжнародного кримінального суду. Щоправда обидва ці документи в дію так і не вступили.

Сучасна система багатостороннього співробітництва в боротьбі з тероризмом сформувалася за останні 30 років. На глобальному рівні вона функціонує під егідою ООН та її спецпідрозділів, перш за все ІМО, ІКАО та МАГАТЕ, на основі 11 універсальних конвенцій і протоколів про боротьбу із різними проявами тероризму на суші, на морі та в повітрі.

Ці угоди закріплюють реальні механізми, що орієнтовані на ефективну практичну взаємодію. Це зобов’язання припиняти теракти, включаючи знешкодження та затримання осіб, винних або підозрюваних у їх скоєнні, обмін відповідною інформацією, надання максимальної правової підтримки один одному. Беззаперечно, найбільше значення мають конвенційні положення, що забезпечують неухильне покарання злочинців на основі принципу aut dedere aut judicare. Згідно з ним, держава, на території якої перебуває злочинець, має або застосувати до нього покарання, або видати особу для цієї мети іншій державі.

Антитерористичні конвенції містять положення, що визначають загальні правові рамки, необхідні для організації активного опору. Наприклад, Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 року, зобов’язує держав-учасниць:

вжити всіх заходів для звільнення заручників, якщо вони знаходяться на території даної держави;
вжити всіх заходів щодо попередження підготовки до здійснення таких злочинів, включно із забороною незаконної діяльності осіб, що заохочують, підбурюють, організовують чи беруть участь у захопленні заручників;
встановити свою кримінальну юрисдикцію щодо таких злочинів, якщо вони були скоєні на території держави-учасниці або морського судна, зареєстрованого в цій державі;
будь-яким з громадян держави або, якщо держава вважає таке рішення доцільним, то і апатридами, що постійно проживають на її території;
для того, щоб змусити державу прийняти певний акт або утриматися від його прийняття;
щодо заручника, який є громадянином даної держави, якщо держава вважає таке рішення доцільним.

Щодо тактики в конкретних ситуаціях, то міжнародним правом вона не регламентується, оскільки це могло б виявитися контрпродуктивним. Як показує досвід багатьох країн, переговори щодо врегулювання ситуації ведуться на різних рівнях. Бажано було б, якби в них брали участь спеціально підготовлені до цього люди. Зрозуміло, що предметом переговорів не можуть бути імперативні вимоги, встановлені міжнародним правом – безкарність терористів, загроза життю людей тощо.[2]

Заборона актів терористичного характеру під час збройних конфліктів передбачається нормами міжнародного гуманітарного права, зокрема положеннями Додаткових протоколів 1977 року до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року.

На жаль, міжнародне право не завжди встигає за новими викликами, які кидає тероризм людству. Поза сферою універсального договірного регулювання залишаються питання щодо навмисного застосування зброї проти мирного населення. Інший невирішений аспект пов’язаний з відсутністю міжнародно-правових норм, спрямованих на протидію тероризиу із застосуванням засобі масового знищення. Дуже послаблює ефективність глобальної системи антитерористичної взаємодії і той момент, що конвенції підписали далеко не всі держави. Нарешті, механізми контролю за їх виконанням дуже неефективні.

Безперечна заслуга світового співтовариства – в утвердженні основного принципу: загального осуду тероризму. Перший крок у становленні цього принципу було зроблено 9 грудня 1985 року, коли Генеральна Асамблея ООН прийняла без голосування резолюцію 40/61, в якій вона “визнає злочинними всі акти, методи та практику тероризму, де б і ким би вони не були скоєні”.[2] Це положення пізніше було закріплено у преамбулі Римської конвенції 1988 року.

За останні 10 років принцип протиправності тероризму був розвинутий та конкретизований у ряді документів ООН, наприклад, в Декларації про заходи із ліквідації міжнародного тероризму, прийнятій на 49-й сесії Генасамблеї в 1994 році. Надзвичайно важливими, особливо на тлі чеченських подій були положення декларації про те, що “злочинні акти, спрямовані чи розраховані на створення обстановки терору серед широкого загалу не можуть бути виправдані, якими б не були мотиви (політичного, расового, ідеологічного, етнічного, релігійного характеру)”[2].

Декларація зобов’язує держави утриматися від організації терористичної діяльності, а також підбурювання та сприяння їй; забезпечує затримання, судове переслідування та видачу осіб, що вчинили терористичні акти. Державам пропонується також стати учасниками всіх універсальних міжнародних антитерористичних договорів. Хоча не всі із вказаних положень стали загальновизнаними нормами міжнародного права, їх морально-політичні зобов’язання для держав членів ООН очевидне.

На жаль, серйозний негативний вплив на ефективність взаємодії держав і, насамперед, під егідою ООН має нашарування тривалої політики протистояння. В свій час це проявилося в роботі Спеціального комітету Генасамблеї по міжнародному тероризму . заснований у 1973 році, даний орган встиг провести лише три сесії, остання з яких мала місце у 1979 р. Причина в тому, що Спецкомітет став заручником політики. Для одних його членів виявилися неприйнятними теорії, що прирівнювали діяльність національно-визвольних груп до тероризму, а для інших – концепція державного тероризму, тобто дій на державному рівні з метою підриву суверенітету та незалежності інших держав.

Що ж до визнання держав спонсорами тероризму, то необхідно пам’ятати, що для цього немає відповідних міжнародно-правових критеріїв. На мою думку, в нашому світі, заповненому політичними, ідеологічними, релігійними упередженням, бажано було б забезпечити об’єктивний міжнародний, в ідеалі, судовий розгляд таких справ. Найбільш адекватно цю функцію міг би виконувати Міжнародний кримінальний суд, що створюється зараз в рамках ООН.

В сфері, пов’язаній із зміцненням юридичних основ антитерористичної взаємодії держав, доцільно особливо відзначити ідею створення міжнародно-правових інструментів, спрямованих на попередження і ліквідацію наслідків терактів з використанням ядерної зброї або ядерного матеріалу, а також міжнародного документу,який би врегулював заходи з фізичного захисту хімічного та біологічного матеріалу. З цією метою в рамках Четвертого Комітету ГА ООН можна створити відповідну робочу групу.

Останнім часом боротьба ведеться в основному на регіональному рівні. Як і слід було чекати, найбільший політико-правовий потенціал накопичений на Європейському континенті. Під егідою Ради Європи діє Європейська конвенція із попередження терактів. З 1977 р. функціонує механізм спільних дій в сфері антитероризму країн Євросоюзу (зокрема в рамках так званої “Групи Треві”). Обговорюється питання про переведення питання боротьби з тероризмом в компетенцію європейського поліційного агентства “Європол”, що зараз створюється. Проблеми, які були описані вище, регламентуються відповідними положеннями підсумкових документів зустрічей ОБСЄ в Хельсинки, Мадриді, Відні.

Щодо інших регіонів, то конвенційне закріплення співробітництва иало місце в рамках Південноазіатської асоціації регіонального співробітництва (СААРК) та Організації американських держав (ОАД).

Співробітництво розвивається і на двосторонньому рівні. Росія має міжурядовий Меморандум про взаємопорозуміння з США щодо співробітництва в галузі цивільної авіації двосторонні угоди укладені між Італією та Туреччиною, Францією та Іспанією, Францією та Венесуелою, США та Італією.[2]

Боротьба з тероризмом в Україні

Головним принципом попередження та боротьби має стати постійне удосконалення відповідної вітчизняної законодавчої бази першим кроком тут може стати прийняття ВРУ проекту закону “Про боротьбу з тероризмом”. У статті 1 цього закону тероризм визначено як “погрозу застосування насильства, а також його застосування, які породжують почуття страху як у окремих громадян, так і у багатьох людей, і розраховані на їх залякування та породження недовіри до органів державної влади у спроможності протидіяти цим злочинним проявам”.

У проекті добре було б врахувати позитивний досвід Італії у боротьбі з цим явищем, а саме: визнати тероризм державним злочином, встановити за нього максимальний строк покарання, передбачити можливість використання положень цього закону разом з нормами Кримінального кодексу України з автоматичним збільшенням міри покарання у разі доведення терористичного характеру акту порівняно з загальнокримінальним злочином; запровадити обов’язкову кримінальну відповідальність за дії, пов’язані з пропагандою тероризму; дозволити правоохоронним органам та спецслужбам отримувати у випадках, пов’язаних із діяльністю терористичних організацій, відповідні санкції прокурора по телефону.

Непоганим було б впровадження державних програм винагород за надання цінної розвідувальної або попереджувальної інформації щодо міжнародного тероризму. Наприклад, в СШа існує можливість запропонувати інформаторові винагороду до 4 мільйонів доларів. Інформанти можуть контактувати зі співробітниками програми через поліційні канали, для чого існує вільна цілодобова міжнародна лінія; зв’язок відбувається й через комп’ютерну мережу ІНТЕРНЕТ, канали ФБР та Держдепартаменту США.

На думку фахівців ІНТЕРПОЛу “отримана інформація не може бути надбанням лише однієї держави”. Іншими словами, одним з головних методів боротьби залишається співробітництво країн у цій сфері.

Не можна також забувати про інститут видачі злочинців. Відповідні міжнародно-правові угоди Україна вже уклала з державами СНД, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, ФРН та іншими членами міжнародного співтовариства. Проте багато проблем, що ускладнюють цей процес:

а) існуючі угоди не охоплюють усіх питань антитерору;
б) вибірковість існуючих норм;
в) невідповідність норм законодавства один одному;
г) відсутність ув’язки між міжнародним регулюванням та міжнародним комплексом заходів;
д) розрізненість зусиль країн.

Насамкінець зупинимося на аналізі системи органів України, що ведуть боротьбу з тероризмом та його міжнародними формами. Законодавчим забезпеченням займаються два парламентські комітети: з питань оборони та державної безпеки та з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Спеціальний Антитерористичний центр ще й досі відсутній.

Між тим формування централізованого підрозділу є конче потрібною справою. На практиці лише Управління захисту конституційного ладу (Управління “Т”) СБУ веде попереджувальну, оперативно-розшукову та слідчу роботу у справах , пов’язаних із діяльністю ю терористичних організацій. Підрозділи МВС, Державного митного комітету, прикордонні війська, МЗС України займаються цією проблематикою лише в окремих випадках. В результаті ще досі не сформовано міжвідомчий банк даних з тероризму, відсутня цілісна картина по терактах, скоєних не лише проти іноземних громадян в Україні, а й проти українських громадян та власності України за кордоном, відчувається брак наукових розробок з проблематики сучасного міжнародного тероризму.[1]

Висновки. Тероризм – явище досить складне, динамічне та багатопланове. З огляду на все сказане вище, навряд чи нам вдасться подолати його у ХХІ столітті, не кажучи вже про соціальні причини, що його породжують. Але це не означає, що боротьба зі злочинними проявами не має змісту. Не допустити, щоб теракти стали буденним явищем, а вимоги терористів – основним визначником зовнішньої політики – реально. Тому найближчим часом зусилля відповідних структур будуть сконцентровані саме під таким гаслом.

Література

1. Андрій Дорошенко. Терор і тероризм. -“Політика і час”№ 8-9, 1997.

2. А. Змеевский, В. Тарабрин. Терроризм. Нужны скоординированные усилия мирового сообщества. – «Международная жизнь» №4, 1996. ст.12-17.

3. Терроризм в современной России. -“Диалог” №9, 1996. ст.14-15.

4. Laqueur, W. Post-modern Terrorism – “Foreign Affairs”, Sept-Oct. 1996.

Терор чи тероризм: чому важливо визначити, що саме вчиняє Росія в Україні?

Українська Гельсінська спілка з прав людини представляє серію публікацій з питань колабораціонізму, проблематики судових справ щодо воєнних злочинів, доступу населення до правової допомоги в умовах збройного конфлікту. Автори матеріалів – судді та адвокати, які пройшли навчання за освітніми курсами від УГСПЛ ( переглянути всі матеріали серії ).

В цій публікації суддя Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області, випускниця освітніх програм УГСПЛ Олена Бальжик досліджує різницю між терором та тероризмом для здійснення ефективного правосуддя щодо наслідків збройного конфлікту на території Україні.

Олена Бальжик – суддя Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області

Війна в Україні розвивалася за умов систематичного заперечення Російською Федерацією своєї участі у збройному конфлікті, що протягом восьми років істотно ускладнювало чітке беззаперечне правове визначення характеру збройного конфлікту й обумовлювало відсутність чітких оцінок з боку міжнародної спільноти та українського суспільства.

Вранці 24 лютого 2022 року Росія розпочала неприховане повномасштабне вторгнення в Україну, завдаючи ракетних ударів по всій території України. Попри те, що в загальному політичному та міжнародно-правовому дискурсі вказані події визначені як міжнародний збройний конфлікт , у численних публікаціях автори нерідко безпідставно продовжують вживати терміни «терор» і «тероризм» як синонімічні поняття. Плутанина змістів та смислів цих понять простежується на прикладі застосування терміну «державний тероризм».

Проте напади, спрямовані проти цивільного населення та цивільних об’єктів, що намагаються визначити за допомогою терміну «державний тероризм», у кожному конкретному випадку з огляду на спрямованість, мету, способи реалізації та інші чинники є воєнними злочинами – терором, а не тероризмом.

Між практикою терору і тероризмом з самого початку їхнього виникнення існує доволі суттєва різниця, яка унеможливлює їхнє цілковите ототожнення. Розмежування та використання коректних термінів не має бути недооцінене, оскільки, по-перше, вони відносяться до різних сфер регулювання, а по-друге, завдяки цьому є можливість чітко розуміти, які саме механізми правосуддя мають використовуватись для переслідування тих чи інших суб’єктів. Якщо мова йде про збройний конфлікт, застосовується міжнародне гуманітарне право та міжнародне кримінальне право Відповідно необхідно усвідомлювати, що деякі вбивства та руйнування об’єктів дозволяються (наприклад, якщо об’єктом нападу є воєнний об’єкт або комбатант в умовах протистояння). Коли мова йде про злочин тероризму, відповідно застосовується національне законодавство щодо боротьби з тероризмом та міжнародне право прав людини. Отже, кожен факт руйнування об’єктів та вбивства є злочином [1, с.5].

Наслідки влучання ракети по багатоповерхівці в Дніпрі. Фото: ДСНС України

Історія терору та тероризму

Для розмежування смислів феноменів терору і тероризму потрібно здійснити спеціальний історико-філософський аналіз, визначити особливості їх взаємозв’язку як категорій.

Історично терор здійснювався владою заради залякування, паралізації волі, придушення опору супротивника суспільно-легітимними особами, а також застосовувався переможцем до переможеного супротивника. Тому історично він виступає насамперед як легітимне насильство. У випадку нацистського голокосту систематичне переслідування і масове знищення європейських євреїв (дорослих, старих, дітей, новонароджених) здійснювалося всіма засобами, що були в розпорядженні режиму нацистської Німеччини, його союзників та колабораціоністів.

Натомість тероризм – це насильство, що застосовується пригніченою, слабшою стороною до сторони сильнішої, і насамперед до її політики. Історично тероризм був започаткований легітимно невизнаними у функціонуючій системі державної організації та суспільної ієрархії індивідами.

Умовно кажучи, головною зброєю державного терору є репресії, опозиційного тероризму – теракти. Тобто терор – це відкриті, демонстративні дії, а тероризм реалізується у конспіративних, нелегальних діях.

Ще однією доволі суттєвою відмінністю між терором і тероризмом є те, що терористичні акти – це передусім акти насильства, за які передбачена кримінальна відповідальність. Акти терору, незважаючи на їх злочинний характер, завжди були за межами кримінального законодавства, і їх виконавці не підлягали покаранню за чинним у тій чи іншій країні законодавством. Історичним винятком є Нюрнберзький процес над нацистами [2, с.17-18].

Дотепер на рівні міжнародного права не затверджено єдиної узгодженої дефініції тероризму, а також можливої відповідальності за його вчинення. Існує більше ста різних визначень, однак жодне з них не було визнано єдино правильним. Відповідних міжнародно-правових критеріїв для визнання держав спонсорами тероризму, а також механізму визнання держави терористичною так само немає.

Першою міжнародною спробою кодифікації тероризму стала Конвенція Ліги Націй 1937 року про запобігання і покарання тероризму, яка однак не отримала достатніх ратифікацій. З того часу міжнародне співтовариство дотримувалось тематичного підходу до визначення міжнародного тероризму предметними конвенціями, протоколами, резолюціями Ради Безпеки ООН, Глобальною контртерористичною стратегією ООН та іншими документами. Однак всі ці документи зосереджуються на діях недержавних акторів (приватних осіб та організацій), держава в них розглядається як активний союзник у боротьбі з тероризмом. Крім того, значна кількість міжнародних документів виключає своє застосування в умовах збройного конфлікту, оскільки дії збройних сил регламентуються міжнародного гуманітарного права. Водночас деякі документи, у тому числі Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму допускає його існування в умовах збройного конфлікту та паралельне застосування її положень з нормами міжнародного гуманітарного права [3, ст.2 (1)(b)]. Отже, на сьогодні на міжнародному рівні немає чіткого підходу до сприйняття тероризму в умовах збройного конфлікту та визначення чи можливий він в принципі. Критерії визначення терористичної діяльності, а також притягнення осіб до відповідальності за вчинення терористичних актів повністю покладається на національні системи правосуддя. Окремі країни на рівні свого національного законодавства виключають можливість кваліфікації дій як терористичних актів в умовах збройного конфлікту, а вчинені діяння мають розглядатися крізь призму ймовірних порушень міжнародного гуманітарного права (наприклад, Бельгія), інші – допускають таку можливість (наприклад, Україна).

На жаль, тероризм легко стає предметом політичних спекуляцій, які відповідають інтересам окремих держав в певний час. Політична цінність терміну переважає його юридичну, а тому уряди неохоче формують узгоджене та юридично обов’язкове визначення. На даний момент низка неврегульованих питань міжнародного гуманітарного права очікує на своє вирішення у майбутньому. Наприклад, що відрізняє «терористичну організацію» від «визвольного руху»? Чи виключається діяльність національних збройних сил, навіть якщо вважається, що вони вчиняють терористичні акти? Якщо ні, скільки з цього становить «державний тероризм»? Одні представники держав не підтримали теорію, що прирівнювала діяльність національно-визвольних груп до тероризму, інші – концепцію державного тероризму, тобто дій на рівні держави з метою підриву суверенітету та незалежності інших держав.

Ілюстративне фото pixabay.com

Критерії тероризму

Із існуючих на сьогоднішній день визначень можна виокремити кілька ключових критеріїв, які властиві тероризму загалом:

1) основною формою вчинення злочину є акти насилля або загрози насильства;

2) може бути здійснений тільки субнаціональною групою або недержавними утвореннями, а не державами;

3) метою є досягнення політичних, економічних чи релігійних цілей;

4) акти тероризму поширюють страх поза безпосередньою жертвою та здійснюють сильний психологічний ефект;

Під визначення тероризму не підпадають види насильства за наступними критеріями:

1) акти насильства, що здійснюються військовими силами у належній уніформі або силами законних комбатантів однієї держави проти іншої;

2) дії проти законних цілей у війні, таких як ворожі комбатанти і воєнні об’єкти;

3) супутній збиток, який не є надмірним по відношенню до конкретної і прямої військової переваги, в тому числі заподіяння випадкового пошкодження небойових цілей під час атаки або спроби атакувати законні цілі у війні.

Війна в Україні, терор та тероризм

Варто зауважити, що війна в Україні має інший характер, ніж більшість воєн, які ми будь-коли бачили, оскільки вона стирає відмінність між усіма цими поняттями – тероризмом, державним тероризмом, воєнними злочинами. Невибірковий характер бомбардування міст, які знаходяться далеко від лінії фронту та на які немає широкомасштабного наступу, сприймається як один із проявів тероризму. Хоча неприховано здійснюється легітимною, визнаною світовою державою – постійним членом Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй. В процесі визначення кваліфікації в цьому випадку ключову роль відіграє намір представників Російської Федерації і такий намір має бути доведено.

Очевидно, що навмисні, постійні, невибіркові та непропорційні обстріли цивільного населення і цивільних об’єктів, більшість з яких знаходяться далеко від зони бойових дій [4], мінування полів і викрадення сільськогосподарської техніки під час посівної [5] , створення окупантами гуманітарної катастрофи – нестачі продуктів харчування, медикаментів, палива [6] , проведення російською розвідкою в иявлення та нейтралізації патріотично налаштованих осіб [7] , удари ракетами і дронами по електростанціях та об’єктах водопостачання [8] тощо, здійснюється з єдиною метою – тероризувати мирних жителів; замінити патріотичне піднесення на паралізуючий масовий страх, відчай; заподіяти спустошення, тривалі психологічні травми; змусити припинити боротьбу. Неможливо не згадати, що за даними офісу Генерального прокурора України, з місця масового захоронення у лісі біля м. Ізюм ексгумували 447 тіл загиблих , з яких 425 цивільних осіб, серед яких пʼять дітей, та лише – 22 військовослужбовці ЗСУ [9]. Через невибірковий та непропорційний характер атак населення постійно перебуває під загрозою смерті і незахищеності. Перед початком зими без опалення, водопостачання та електрики, без житла залишилися тисячі сімей .

Наслідки обстрілів на Харківщині. Фото: ДСНС України

Терор цивільних і міжнародне гуманітарне право

Ще 20 липня 1945 року криміналізувати терор проти цивільних осіб в контексті збройного конфлікту запропонувала британська делегація на Лондонській конференції країн СРСР, США, Великобританії та Франції, які зібралися для переговорів щодо створення Міжнародного військового трибуналу [10, §117].

Наступна відповідна поява заборони терору була в статті 33 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року, яка передбачає: «… Колективні покарання, так само як і будь-які залякування чи терор, забороняються ». Проте цей захист поширювався лише на осіб «в руках сторони конфлікту чи окупаційної держави, громадянами якої вони не є» (ст. 4). Таким чином, цивільні особи, які не потрапили під владу сторони конфлікту або окупаційної держави, не були захищені від заходів «залякування або тероризму» з боку супротивника.

Найбільш важливим подальшим розвитком на міжнародному етапі захисту цивільного населення від наслідків бойових дій стало прийняття на Дипломатичній конференції 1974-1977 рр. статті 51 (2) Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, і дзеркальної їй статті 13 (2) Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, наступного змісту: « Цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом нападів. Заборонено акти насильства чи загрози насильства, що мають головною метою тероризувати цивільне населення». Положення додаткових протоколів розширили захист Женевських конвенцій від всіх нападів на цивільних осіб, незалежно від того, на якій території вони здійснюються, включаючи національну територію, яка належить стороні, що перебуває у конфлікті. Крім того, у порівнянні з Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни 1949 року, вказані положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів і Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру заборонили також й загрозу застосування насильства. Цікавим історичним фактом є те, що стаття 51 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів була прийнята на пленарному засіданні Дипломатичної конференції 26 травня 1977 року. «За» висловилися 77 країни, проти – 1, утримались – 16. Однак жодна з держав не висловила зауважень щодо частини 2 вказаної статті; всі без винятку держави засудили стратегію тероризування цивільного населення. Республіка Білорусь назвала вказану стратегію «безславним методом» ведення війни [10, §104].

Терор в умовах збройного конфлікту отримав особливу увагу під час процесів у Міжнародному кримінальному трибуналі для колишньої Югославії та вперше розглядався як самостійний склад воєнного злочину. У справах Галіча і Мілошевича апеляційна палата Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії дійшла висновку, що норми статті 51 (2) Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів та статті 13 (2) Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, які забороняють тероризувати цивільне населення, є частиною міжнародного звичаєвого права з моменту його включення в ці договори. Порушення вказаних положень тягне індивідуальну кримінальну відповідальність відповідно до з вичаєвого міжнародного права [11, §23, 30; 12, §86].

Злочин терору складається з таких специфічних елементів:

1) дії або погрози насильством, спрямовані проти цивільного населення або окремих цивільних осіб, які не беруть безпосередньої участі в бойових діях, що спричинили смерть або тяжкі тілесні ушкодження або завдали шкоди здоров’ю серед цивільного населення;

2) злочинець навмисно зробив цивільне населення або окремих цивільних осіб, які не беруть участі у бойових діях, об’єктом таких актів насильства;

3) вищевказане правопорушення було вчинено з першочерговою метою – залякати цивільне населення [10, §133; 11, §31; 12, §100-101].

Отже, коли мова йде про злочин терору, то в якості «захищених осіб» зазначаються лише цивільні особи, які не беруть безпосередньої участі в бойових діях. У разі сумніву щодо того, чи є яка-небудь особа цивільною особою, вона вважається цивільною особою. Присутність серед цивільного населення окремих осіб, які не підпадають під визначення цивільних осіб, не позбавляє це населення його цивільного характеру [13, ст.50].

Терор проявляється в поширенні «надзвичайного страху», який має досягти «найвищої інтенсивності». Інакше кажучи, це не просто боязнь, яка виникає через перебування поблизу зони бойових дій. Терор виходить за межі звичайного розуміння страху, оскільки бойові протистояння збройних сил навіть з дотриманням вимог міжнародного гуманітарного права можуть призводити до поширення жаху серед цивільного населення. Якщо вести мову про здійснення терору, то в діях виконавця має прослідковуватись свідомий намір нагнати страх серед мирних мешканців понад звичайний рівень як для збройного конфлікту для того, щоб у рази збільшити негативний психологічний вплив [1, с.21].

Заборона нападу на цивільних осіб випливає з фундаментального принципу міжнародного гуманітарного права – принципу розрізнення. Він заснований на визнанні того, що єдина законна мета, яку повинні переслідувати держави під час війни, полягає в ослабленні військових сил ворога, в той час як цивільне населення та окремі цивільні особи користуються особливим захистом від небезпеки , яка виникає у зв’язку із збройним конфліктом [11, §53]. Тому сторони повинні завжди проводити розрізнення між цивільними та військовими об’єктами і відповідно направляти свої дії лише проти комбатантів та воєнних об’єктів. Принцип проведення відмінностей тягне також за собою обов’язок уникати або в будь-якому випадку зводити до мінімуму спричинення випадкової смерті, поранень або руйнування особам та об’єктам, які знаходяться під захистом від прямих нападів. Випадкові жертви серед цивільного населення , поранення цивільних осіб і пошкодження цивільних об’єктів є прийнятними, якщо вони не є надмірними по відношенню до конкретної і прямої військової переваги, що очікується [13, ст.ст.51(5)(b), 57 (2)(a)(iii)]. Руйнування як самоціль є порушенням міжнародного гуманітарного права . Повинен бути розумний зв’язок між знищенням майна і подоланням сил противника. Жодний з принципів не має винятків; міжнародне гуманітарне право не розглядає можливість відійти від них з посиланням на військову необхідність.

Наслідки обстрілу обласної дитячої лікарні у Херсоні в новорічну ніч. Фото: ДСНС України

Атака на цивільних

Акти або погрози насильства, які є складовими злочину терору, не обмежуються прямими нападами на цивільних осіб або погрозами, а можуть включати в себе невибіркові або непропорційні напади. Атака – це технічний термін і стосується конкретної військової операції , обмеженої у часі і місці, і охоплює напади, здійснені як під час наступу, так і в обороні [13, ст.49].

До нападів невибіркового характеру належать напади:

які не спрямовані на конкретні воєнні об’єкти;
при яких застосовуються засоби і методи ведення війни, які не можуть бути спрямовані на конкретні воєнні об’єкти;
при яких застосовуються засоби і методи ведення війни , що уражають не лише воєнні об’єкти, але й цивільних осіб та цивільні об’єкти , не розрізняючи їх [10, §36; 13, ст.51(4)].

Невибіркові атаки кваліфікуються як прямі атаки проти цивільних осіб. Саме через свій невибірковий характер вони спричиняють залякування населення і можуть сприйматись як один із проявів тероризму. В процесі визначення кваліфікації в цьому випадку ключову роль відіграє намір сторони, що здійснює невибірковий обстріл, і такий намір має бути доведено.

Суб’єктивна сторона злочину терору полягає у навмисному «перетворенні цивільного населення або окремих цивільних осіб на об’єкт нападу» [13, ст.85(3)(a)]. Обвинувачений повинен діяти свідомо та з наміром, тобто розуміти значення своїх дій та їхніх наслідків, і бажати їх («злочинний умисел» або «злий намір»); це охоплює поняття «неправомірного наміру» або «нерозсудливості». Злочинець, який необачно нападає на мирних жителів, діє «навмисно» [10, §54]. Тобто за даних обставин розумна особа не могла вважати, що особа, на яку вона напала, була комбатантом [10, §55]. Одяг, активність, вік або стать людини є одним з факторів, які можуть розглядатися при вирішенні питання, чи є особа цивільною. У разі сумніву в тому, чи не використовується об’єкт, який звичайно призначений для цивільних цілей, наприклад, місце відправлення культу, житловий будинок чи інші житлові будови або школа, для ефективної підтримки воєнних дій, передбачається, що такий об’єкт використовується в цивільних цілях [13, ст.52 (3)].

Хоча поширення терору повинно бути основною метою актів насильства або погрози насильством, воно не повинно бути єдиним. Апеляційна палата по Галичу пропонує, що висновок про такий намір можна зробити з «характеру, часу та тривалості» таких дій або погроз. Водночас, такий перелік міркувань не є виключним, а може слугувати вказівкою на деякі фактори, які можуть бути взяті до уваги з урахуванням обставин конкретної справи [11, §37].

Спричинення смерті, тяжкого тілесного ушкодження або ушкодження здоров’я становить лише один з можливих способів вчинення (проявів) злочину терору і само по собі не є ознакою такого злочину. Обов’язковим є те, щоб потерпілі зазнали тяжких наслідків в результаті дій або погроз насильством [11, §33].

Намір нанесення удару по цивільному населенню може бути доведений шляхом висновків з прямих чи непрямих доказів. Немає вимог щодо нападу на конкретних цивільних осіб; скоріше заборонено робити об’єктом атаки цивільне населення як таке, а так само окремих цивільних осіб. Визначення того, чи були цивільні ціллю, є результатом аналізу кожного конкретного випадку на основі низки факторів, включаючи використані засоби та методи атаки, відстань між жертвами та джерелом вогню, тривалість бойової активності в той момент на місці події, наявність військових дій або об’єктів поблизу місця події, статус жертв, а також їх зовнішній вигляд, і характер злочинів, вчинених в ході атаки. «Невибірковий характер нападу може свідчити про те, що напад справді був спрямований проти цивільного населення» [11, §66].

Окрім процесів в Міжнародному кримінальному трибуналі для колишньої Югославії відбулися й інші судові процеси за обвинуваченням у тероризуванні цивільного населення. Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне розглянув справи за обвинуваченням у низці «актів тероризму», передбачених статтею 3 (d) Статуту Спеціального суду, і при визначенні елементів цього злочину звертався до практики Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії [14, с.584; 15]. Відповідно до судового рішення у справі Prosecutor v. Fofana and Kondewa, Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне, діяння, які підпадають під дію інших норм міжнародного кримінального права, можуть бути частиною кампанії з тероризування цивільного населення. У тому ж судовому рішенні Судова палата також встановила, що заборона тероризування охоплює як акти насильства, так і відповідні загрози, та не обмежується прямими нападами на цивільних осіб, а також охоплює, наприклад, напад на майно. Так, напад на житло чи засоби для існування або їх знищення можуть викликати страх чи терор. Якщо такий напад відбувається з наміром тероризувати цивільне населення, воно відповідає ознакам злочину, що розглядається. Апеляційна палата підтвердила цю точку зору [15, §167 і далі].

Пошкодження багатоповерхівки в Дніпрі внаслідок влучання ворожої ракети. Фото: ДСНС України

Терор чи тероризм в Україні?

Для здійснення правосуддя щодо наслідків збройного конфлікту на території Україні коректна правова кваліфікація є необхідним інструментом для забезпечення ефективності та відповідності міжнародним стандартам здійснення такого правосуддя.

Відбиток нинішньої переваги політичного значення юридичної цінності тероризму та нашарування тривалої політики протистояння – дорого коштує. Стратегії боротьби з ним залишаються невиразними, вибірковими, неефективними та незрозумілими. На міжнародному рівні не існує ані загальновизнаної універсальної дефініції тероризму, ані єдиної договірної бази, ані судового органу з юрисдикцією відправляти правосуддя над терористами. Дуже послаблює ефективність глобальної системи антитерористичної взаємодії і той момент, що конвенції підписали далеко не всі держави. Розв’язання проблеми ефективної боротьби з тероризмом треба шукати у співробітництві країн у цій сфері. Важливим подальшим кроком має бути вдосконалення договірних механізмів співпраці, що включає в себе як розробку нових договорів, так і збільшення кількості учасників вже існуючих.

Наразі, з погляду міжнародного права, держава в принципі не може вчиняти акти тероризму, а терор українського суспільства втілюється у міжнародних злочинах, які вчиняють представники РФ в умовах міжнародного збройного конфлікту. Підміна понять і розуміння війни в Україні призводить до правової невизначеності, некоректної кваліфікації злочинів, менш ефективного розслідування та переслідування та, як наслідок, містить приховані ризики перспективі притягнення Росії до відповідальності у майбутньому, захисту та відновлення прав постраждалих від війни. Дії, що становлять порушення норм міжнародного гуманітарного права, сприйматимуться як терористичні акти. Насамперед доречно ставити акцент на те, що представники РФ порушують норми міжнародного гуманітарного права і вчиняють воєнні злочини, за що є дуже чіткий механізм притягнення до відповідальності.

Дана публікація стала можливою завдяки підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.

У світі USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 3 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Список використаної літератури:

Конфлікт на сході України: підходи до кваліфікації подій та кваліфікації злочинів [Електронний ресурс].
Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. : Історичні нариси / Д. В. Архієрейський [та ін.]; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. – Київ: Наукова думка, 2002. – 950 с. [Електронний ресурс]. // веб-сайт «Електронна бібліотека «Україніка».
Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму від 09.12.1999, ратифікована із заявою Законом N149-IV від 12.09.2002 [Електронний ресурс]. // веб-сайт «Верховна Рада України».
Загиблі та поранені внаслідок чергового обстрілу Херсонщини – розпочато провадження [Електронний ресурс]: новина прес-центру, 09 грудня 2022 // веб-сайт «Офіс Генерального прокурора»; Постійний терор проти цивільного населення є очевидною відмовою Росії від справжніх переговорів – звернення Президента України [Електронний ресурс]: новина прес-центру // веб-сайт «Полтавська обласна військова адміністрація»; Кличко розповів про наслідки ракетного обстрілу Києва. Серед пошкоджених об’єктів — 45 житлових будинків [Електронний ресурс]: новина, 10 жовтня 2022 // веб-сайт « hromadske »; Ракетний удар по Сергіївці [Електронний ресурс]: // веб-сайт «Вільна енциклопедія «Вікіпедія».
Мер Мелітополя розповів про нову загрозу з боку окупантів [Електронний ресурс]: новина, 06 квітня 2022 // веб-сайт «Інформаційне агентство «Уніан».
У Мелітополі загарбники почали масовий терор та мародерство у великих масштабах [Електронний ресурс]: новина, 06 квітня 2022 // веб-сайт «Мультимедійна платформа іномовлення України «Укрінформ».
Розслідувачі підтвердили, що терор російської армії проти цивільних є продуманим [Електронний ресурс]: новина, 27 жовтня 2022 // веб-сайт «Радіо Свобода».
Сьогодні, 22 жовтня, рашисти здійснили ще одну ракетну атаку на енергетичні об’єкти магістральних мереж західних регіонів України [Електронний ресурс]: новина прес-центру, 22 жовтня 2022 // сторінка у соціальній мережі facebook «НЕК Укренерго»; Російські терористи намагаються знищити об’єкти енергозабезпечення України [Електронний ресурс]: допис, 23 листопада 2022 // Telegram канал «Тимошенко, Офіс Президента».
В Ізюмі завершено ексгумацію тіл на місці масового поховання [Електронний ресурс]: новина прес-центру, 23 вересня 2022 // Telegram канал «Офіс Генерального прокурора».
Prosecutor v Stanislav Galic (Judgement and Opinion) IT-98-29-T (5 December 2003) [Електронний ресурс] // офіційний сайт «United Nations International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia».
Prosecutor v Dragomir Milosevic (Judgement) IT-98-29/1-A (12 November 2009) [Електронний ресурс] // офіційний сайт «United Nations International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia».
Prosecutor v Stanislav Galic (Judgement) IT-98-29-A (30 November 2006) [Електронний ресурс] // офіційний сайт «United Nations International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia».
Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів [Електронний ресурс]: 08 червня 1977 // Інтернет-портал «Законодавство України» / Верховна Рада України.
Верле, Герхард. Принципы международного уголовного права: учебник / Герхард Верле; пер. с англ. С. В. Саяпина. – О. : Фенікс; М. : ТрансЛит, 2011. – 910 с.
Prosecutor v. Fofana and Kondewa, Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне (Судова палата), рішення від 2 серпня 2007 року, абзаци 167 і далі; Prosecutor v. Brima et al., Спеціальний суд щодо Сьєрра-Леоне (Судова палата), рішення від 20 червня 2007 року, абзаци 660 і далі; Prosecutor v. Fofana and Kondewa, Спеціальний суд з Сьєрра-Леоне (Судова палата), рішення від 2 серпня 2008 року, абзаци 167 та далі; Prosecutor v. Sesay et al., Спеціальний суд щодо Сьєрра Леоні (Судова палата), рішення від 2 березня 2009 року, абзаци 110 і далі.

Category: Українцям

Техніки аналізу