ПРОРОК МУХАММАД: БІОГРАФІЧНИЙ НАРИС

Статтю присвячено засновнику ісламу — пророку Мухаммаду. В ній розкриваються основні віхи життєвого шляху і діяльності Пророка; аналізуються оригінальні біографічні джерела, створені сучасниками Мухаммада; надається характеристика знакових для пророка Мухаммада міст, зокрема Мекки, Ясріба, Медини; детально висвітлюються умови виховання, родинні взаємозв’язки, особливі чинники об’єктивного і суб’єктивного характеру, які суттєво вплинули на формування унікальної особистості Мухаммада. У цій статті також приділено увагу психологічним портретам батьків пророка Мухаммада, його дружини Хадіджі і чотирьох доньок — Зейнаб, Рукаї, Умм-Кальсум та Фатіми; надзвичайним здібностям Пророка і його благородним людським якостям, котрі дозволили Мухаммаду назавжди залишитися в історії цивілізації яскравою, харизматичною особою, успішним державним і політичним діячем, фундатором нової потужної релігії, про якого і досі складають легенди.

Ключові слова: іслам, релігія, держава, Пророк, Кааба, Мекка, Ясріб, Медина, Хіджра.

Latygina Nataliia, Doctor of Political Sciences, Professor, Kyiv National University of Trade and Economics (Ukraine), Head of the Department of Philosophic and Social Sciences,

SUMMARY

The article is devoted to the founder of Islam — the prophet Muhammad. The main stages of life and activity of the Prophet are described; original biographical sources created by Muhammad’s contemporaries are analyzed; description of the significant cities for the prophet Muhammad such azMekka,Yasrib, Medyna is given; the conditions of the upbringing, family interrelationship, the particular objective and subjective factors, which essentially influenced on the formation of the unique personality of Muhammad are presented in detail.This article also pays attention to the psychological portraits of the prophet Muhammad’ parents, his wife Hadidzha and his four daughters — Zeinab, Rukaya, Umm-Kalsum and Fatima; to unusual abilities of the Prophet and his noble human qualities, which allowed Muhammad to stay in the history of the civilization forever as the bright charizmatic person, successful stateman and political figure, the founder of the new powerful religion about whom the legends have still been written.

Key words: Islam, religion, state, Prophet, Kaaba, Mekka,Yasrib, Medyna, Hidjra.

Засновником ісламу вважається пророк Мухаммад (букв. Прославлений), Мухаммад Ахмад ібн Абд Аллах (570–632 рр.) — реальна історична особа. (В різних джерелах зустрічається декілька варіантів написання і вимовлення імені Пророка. Мусульмани різних національностей вимовляють його ім’я також по-різному: турки — Мухаммет, перси — Мохаммед; давня руська вимова — Магомет. На нашу думку, враховуючи те, що іслам має арабські коріння, ближче до істини є арабський варіант імені Пророка — Мухаммад.) Однак, якщо про основні віхи його біографії та її хронологію можна говорити з достатньою вірогідністю, то за правдивість різноманітних подробиць поручитись не можна. Річ у тім, що єдиним достовірним джерелом відомостей про життя і проповідницьку діяльність Мухаммада вважають Священне Писання ісламу — Коран. За своїм змістом Коран являє собою збірку проповідей Мухаммада, проголошених ним без хронологічного порядку, часто в екстатичному стані та з різних приводів. Короткі повідомлення про слова і вчинки вчителя, що стали основою ісламського Священного Переказу — Сунни, почали збирати із спогадів найближчих сподвижників Пророка або їхніх слухачів через кілька десятиліть після смерті Мухаммада. Перші ж письмові розвідки біографічного характеру з’явилися лише в середині VIII ст., коли навколо особи Пророка, напевно, під значним впливом християнської та іудейської міфології, склалося багато легенд.

Перша біографія Мухаммада була складена Ібн Ісхаком, мединцем, який народився через півстоліття після смерті Пророка. Вона дійшла до нас уривками в творах більш пізніх авторів — Ібн Хашіма, Ібн Са’да та ін. Зазвичай її називають Сіра, скорочено від «Сіратрасуль Аллах» — «Життєопис посланника Аллаха». Є і незалежні джерела, що підтверджують, що Мухаммад не міфічний персонаж, а історична особа. Це, наприклад, папірус з Єгипту, датований 643 р., в арабському тексті якого міститься ім’я пророка — Мухаммад ібн Абдуллах — разом з іменами інших відомих діячів

початкового ісламу. Зберіглися також послання, відправлені від імені Мухаммадасасанідському шаху Хосрову ІІ Парвізу, наміснику Олександрії, інші письмові свідоцтва історичності засновника ісламу і арабської держави Аравії.

Народився майбутній Пророк і Посланець єдиного бога Аллаха у понеділок 20 квітня 570 р. в місті Мекка, в кварталі Сук-ал-Лайл; пізніше на цьому місці матір’ю халіфа Гаруна ар-Рашида було побудовано мечеть [1, с. 79].

Його батьківщина Мекка являла собою один із найбільших торговельних пунктів Західної Аравії, центральний перевалочний пункт «дороги ладану». Землі навколо Мекки неродючі, тому рільництва тут не було, зате торгівля давала фантастичні прибутки, місцеве джерело постачало питну воду, а ремесло, осіле тваринництво й процвітаюче лихварство доповнювали картину господарського життя.

Іншим джерелом доходу й авторитету міста було місцеве святилище — храм Чорного Каменя Кааби, який шанувався всіма арабами. Навколо чорного базальту метеоритного походження (головної святині Кааби) стояли зображення багатьох язичницьких аравійських богів, тому прочани з усіх куточків Аравії, що наводняли Мекку, теж вносили свою лепту в процвітання міста, назва якого походить від південноаравійського слова «макраб» («святилище»).

На світанку середньовіччя владикою мекканського оазису було багате й могутнє плем’я йєменитів джурхум (хузай), яке заволоділо ним у результаті великої північної експансії південноаравійських племен ІІІ–V ст. Що ж до решти племен, які мешкали навколо (курейш, сакиф та ін.), то вони жили досить бідно за рахунок здавання внайми своїх верблюдів для караванної торгівлі або грабування купців на «дорозі ладану» та прочан до храму Кааби. Врешті-решт напівголодне й принижене існування курейшитам набридло, і їхній вождь Кусай удався до хитрощів. Спочатку він напоїв до нестями вождя хузаїтів Абу Губшана і виторгував у нього за додаткову склянку алкоголю ключі від Кааби, а потім, спираючись на свій авторитет настоятеля шанованого храму, зібрав усі частини племені курейш під свою руку і вигнав джурхумітів з Мекки. Захопивши владу, Кусай проголосив закони, побудував біля Кааби власну резиденцію і започаткував давньомекканську курейшитську протодержаву, відновивши в Мецці владу бедуїнів-ісмаїлітів. Відтепер курейшити стали контролювати Каабу (релігійний центр язичницької Аравії) й усю Мекку (один із найважливіших і найприбутковіших центрів караванної торгівлі), що значно посилило військово-економічний, політичний та релігійний авторитет племені, найбагатшою і наймогутнішою паростю якого був торговельно-лихварський рід Омейядів [2, с. 251].

Мухаммад належав до роду Бану-Хашим знаменитого бедуїнського ісмаїлітського племені курейшитів, що арабською означає «акули», а також вважався нащадком Кусая у п’ятому поколінні, був далеким родичем Омейядів (через спільного прапрадіда). Отже, він належав до бедуїнської аристократії, але дитинство та юнацтво майбутнього Пророка були дуже суворими.

Переказ говорить, що народився Мухаммад в «рік Слона» — в той самий рік, коли йєменський цар Абраха марно намагався захопити Мекку. Так трапилось, що в ніч, коли народився Пророк, сталися неймовірні події. Моровиця, віспа уразили ефіопські війська, якими командував Абраха. Ці війська оточили Мекку, але змушені були бігти назад в Йємен — вихідний пункт наступу ефіопів. Араби переслідували ефіопські війська, завдаючи їм тяжких втрат.

В ту саму ніч сталася інша містична подія вже далеко від міста Мекки. У храмі палацу Хосроя Анушарвана, короля сасанідського, в Ктезіфоні впали з полиць священні посудини і розбилися. Вічний вогонь — символ перської релігії зороастризму, який палав без перерви протягом 1000 років, — несподівано згас [3, с. 73–74].

Мати Мухаммада Аміна, донька Вахба, з родини Зухра незадовго до народження сина вийшла заміж за Абдуллу, сина Абд-аль-Мутталіба, з родини Хашим, купця, котрий незабаром після весілля повинен був відправитись з караваном до сирійського міста Газа. Повертаючись додому, він захворів

і змушений був залишитися в Ясрібі, де помер до народження своєї дитини. Незначного майна —

п’ять верблюдів, невеличке стадо кіз і рабиня на ім’я Умм-Айман — ледь вистачало на найнеобхідніше. Тому малоімовірно, що мати віддала Мухаммада на виховання бедуїнці, яка жила за містом, для того, щоб він зміцнів, дихаючи свіжим повітрям, як це практикувалося знатними городянками. Мова іде про те, що коли Пророк був ще маленьким хлопчиком, його віддали годувальниці у бедуїнське плем’я Бану Саад, яке мешкало недалеко від оазису Таіф — в 90 км на південний схід від міста Мекки. У ті часи в Аравії існував звичай віддавати маленьких дітей на виховання у сільську місцевість. Їх там загартовували, вчили правильно говорити арабською, виховували по-спартанськи. А між тим переказ, повідомляючи про цей факт, додає, що коли Мухаммад переміг згодом плем’я,

до якого належала його годувальниця, він виявив заради неї стосовно переможених надзвичайну поблажливість. Так вперше ми зустрічаємося із прагненням представити Мухаммада нащадком знатної родини [4, с. 80].

Більш імовірно згадування про подорож, яку здійснила Аміна зі своїм шестирічним сином в Ясріб (Медину). За загальноприйнятою у арабів генеалогією звідти походила мати померлого батька Пророка. Крім того, Аміна могла захотіти відвідати могилу померлого чоловіка, перш ніж настане її смерть. Місяць вона прожила в Ясрібі з сином. Вона не повернулася зі своєї подорожі на батьківщину. Тяжко хвора мати Пророка померла в Абві (місцевість між Ясрібом та Меккою). Сироту Мухаммада рабиня Умм-Айман відвезла до його діда Абд-аль-Мутталіба. Хоча старому було 80 років, він прийняв відверту участь в долі онука. Охоче взявши до себе в дім дитину, дідусь тримав її постійно біля себе і всіляко балував. Але недовго довелося маленькому Мухаммаду користуватися ніжністю дідуся. Через два роки старий Абд-аль-Мутталіб помер. Турботу про онука він передав одному зі своїх синів Абд Менафу, або Абу Талібу.

Абу Таліб був благородною людиною. Свої обов’язки щодо осиротілого племінника він виконував з рідкісною самовідданістю. Але він був бідним і обтяжений багаточисельною родиною — як розповідає легенда, мав двох дружин і десять дітей, — тому Мухаммаду довелося самому турбуватися про пошук засобів для існування. Він пас стада овець у заможних жителів Мекки і збирав за містом плоди та ягоди. Цим займалися раби або абсолютно бідні люди. В усякому разі з цього факту цілком зрозуміло, наскільки важким було становище не тільки Мухаммада, а й його родичів. На це вказує також і Коран (Сура 93, 6.8). Бог звертається до Мухаммада: «Хіба не пригрів Він тебе сироту? і дарував кров … хіба не знайшов Він тебе бідним? і зробив багатим» [1, с. 82].

Коли Мухаммаду виповнилося 12 років, Абу Таліб узяв його із собою супроводжувати торговий караван в Сирію. Там, у місті Бусрі, Пророк Мухаммад познайомився з асирійським несторіанським монахом Багіром, який передбачив йому визначне майбутнє [5, р. 331].

У 584 р. Пророку Мухаммаду в 14 років вдалося повоювати зі своїми дядьками проти племені Бану Хавазін. Битва проходила у містечку Нахла, яке знаходилось між оазисом Таіф і Меккою. Основним завданням Мухаммада було підбирати стріли і підносити їх своїм дядькам. До 24-х років Пророк Мухаммад служив у господарстві своїх дядьків, пас худобу, був погоничем верблюдів.

В 594 р. голові торгового дому Хадіджі Бінт Хувайлід знадобився супроводжуючий торгового каравану, який ішов у Сирію. Двічі удова Хадіджа була жінкою поважною і заможною. Згодом дізнавшись від своєї довіреної особи, яка супроводжувала Мухаммада в цій тривалій поїздці, про високу моральність юнака, сорокарічна Хадіджа, котру араби шанобливо називали «проводирем курейшитів», покохала Мухаммада і захотіла вийти за нього заміж. Через посередника вона запропонувала Мухаммаду одружитися з нею. Він з радістю погодився.

В 595 р. Пророк Мухаммад і Хадіджа одружилися. Усе тодішнє населення Мекки брало участь у весільних урочистостях, оскільки Мухаммад і Хадіджа не обійшли увагою навіть найбідніших зі своїх співгромадян. Пророку виповнилося 25 років. Від цього шлюбу народилися двоє синів, Аль-Касим і Абд-Менаф, названий в пам’ять дядька, які померли у дитячому віці, і чотири доньки — Зейнаб, Рукая, Умм-Кальсум і Фатіма, яка, ставши дружиною Алі ібн Абу Таліба (двоюрідного Мухаммадового брата), опинилася згодом у самому центрі релігійно-династичних суперечок. За життя Хадіджі Мухаммад не брав собі інших дружин, а після її смерті (у 64 роки) в пам’ять про неї часто влаштовував частування для бідняків [6, с. 14].

Мухаммад був стрункою, костистою, середнього зросту широкогрудою людиною, «на тулубі сиділа великих розмірів голова з високим відкритим лобом. Розкішне, дещо кучеряве волосся, довга широка борода чорного як смола кольору … облямовували худе обличчя світлого відтінку … вкритого здоровим, яскравим рум’янцем. З-під чорних, дугою зрослих брів, з-під довгих вій сяяли нестримним блиском великі чорні очі. Виразність, котру вони надавали всьому обличчю, посилювалася ще більше довгастим, ледь вигнутим носом … В особистому спілкуванні … він зберігав люб’язність і вибачливість» [4, с. 103].

Пророк Мухаммад повністю відрізнявся від оточуючих із самої ранньої молодості і про благородні якості його характеру араби складали легенди. За свою кристальну чесність він навіть отримав від співгромадян почесне прізвище «аль-Амін», що означає «Гідний довіри». Люди постійно зверталися до нього за порадою і допомогою, оскільки знали, що він дуже розумний, і Мухаммад гідно виходив із найскладніших ситуацій. Як говорить легенда, одного разу він врятував курейшитів від братовбивчої війни під час ремонту священної Кааби. Цей ремонт був здійснений в 600 р. під керівництвом візантійського майстра, котрий опинився на кораблі, що потерпів катастрофу в Червоному морі. Коли настав час покласти священний Чорний Камінь на традиційне місце, кожен зі старійшин племені курейш вважав, що така честь повинна належати саме його роду. Справа майже не дійшла до побоїща. На щастя, хтось попросив, щоб спір був вирішений першою ж людиною, котра увійде на огороджену територію Кааби. Оскільки цією людиною виявився Мухаммад, усі зраділи, бо знали про його чесність і справедливість. Мухаммад вислухав вождів і запропонував їм компроміс, який влаштував усіх: розстеливши свій плащ і поклавши на нього священний Чорний Камінь, Мухаммад запропонував старійшинам разом піднести Камінь до Кааби, узявшись за краї плащу, що і було зроблено. Після цього Мухаммад власноруч поклав святиню на її звичайне місце, до задоволення усіх вождів, які взяли участь у почесній церемонії піднесення Каменю [7, с. 124–125].

Приблизно до сорокарічного віку Мухаммад жив як звичайна людина серед своїх співгромадян, проте, на відміну від інших арабів, він усією душею ненавидів язичницьких ідолів, яким поклонявся його народ, і не приховував своєї відрази до них задовго до того, як Аллах поклав на нього місію Пророка.

Зовнішня канва життя Мухаммада дає нам змогу побачити, що воно супроводжувалося напруженими духовними пошуками. Необхідно зазначити, що у своїх духовних пошуках Мухаммад не був самотнім. Йому випало жити в неспокійний час руйнування традиційного племінного укладу життя арабів, формування в них нових, більш складних форм громадського життя і появи держави. Суспільно-політичні процеси відзначалися соціальним розшаруванням, а головне — руйнуванням традиційних релігійних вірувань, що перебували на стадії раннього політеїзму із сильними пережитками родоплемінних культів. У жителів Мекки, зв’язаних із самого народження з обслуговуванням релігійних культів, негативна реакція на незрозумілі політичні, соціальні, релігійні явища часто набувала форми своєрідного богошукання — пошуків єдиного Бога (таких людей називали «халіфами»). Подібні пошуки, як правило, супроводжувалися постом, молитвами, добровільними аскетичними самообмеженнями.

Значні статки Хадіджі позбавили Мухаммада від необхідності самому заробляти собі на життя. У нього з’явилося більше часу для моральних роздумів. Мухаммад подовгу усамітнювався від людей в печері гори Хіра поблизу Мекки, намагаючись знайти відповіді на одвічні питання буття і пізнати таємниці світобудови.

Як пише Алі Апшероні, «Мухаммада (хай благословить його Всевишній Аллах і вітає!) серйозно непокоїли розпущеність і бездуховність навколишнього світу, а також грубе засилля ідолопоклонства і язичництва серед арабів, і він болісно шукав розумний вихід з такого гнітючого становища, але поки що був безсилий його знайти. Відчувши його душевні страждання і нестримне бажання вивести людей із темряви язичництва на світло божественної істини, Всевишній Аллах (хвала йому і величний Він!) відправив до нього свого наближеного ангела Джибраїла, щоб оголосити Мухаммаду про покладання на нього високої пророцької місії» [8, с. 92].

Мухаммад був дуже вразливою, меланхолічною особою, він легко розпалювався і так само легко проймався зневірою, вирізнявся психічною неврівноваженістю, іноді впадав у транс, що межував з епілепсією, а з 610 р. в такому стані на нього почали сходити «божественні прозріння», згідно з якими єдиний бог Аллах обрав його своїм медіумом, пророком і посланцем (расулом), устами котрого віщуватиме людям свою волю. Мухаммад був неписьменним, але віщування, які він проголошував у стані трансу, являли собою римовану прозу (садж).

За свідченнями різноманітних джерел, усе починалося так. У місяць Рамадан 610 р. (в ніч, яку ісламська традиція називає Ніччю Величі і Могутності, Лайлатал-Кадр, 27-й день місяця Рамадану) Мухаммад знаходився у печері, і під час сну до нього з’явився янгол Джибраїл, який сказав йому: «Читай! Заради Господа твого, котрий створив людину із згустку. Читай! І Господь твій щедрійший, котрий навчив Каламом («Калам» — богослов’я), навчив людину тому, чого вона не знала» [9, 96: 1–5].

У перші кілька років після 610 р. Мухаммад розповідав про свої видіння лише у вузькому колі своїх родичів і друзів, таємно. Йому вдалося створити першу мусульманську громаду з кількох десятків членів. Першими в божественну сутність Мухаммада повірили дружина Хадіджа і кузен Алі, а потім до них приєдналися послідовники, яких переконали запальні промови Пророка. Серед них були: багатий купець Абу Бакр — людина спокійна і розумна, пряма і надійна, доброзичлива, але тверда у вірі, як скеля, що підтримувала в разі потреби меланхоліка Мухаммада; войовничий головоріз Са’д ібн Абу Ваккас; Осман ібн Аффан з високошанованого роду Омейядів; викуплений із рабства ефіоп Білаль, який завдяки гучному голосу став першим муедзіном (що кличе на молитву);

Омар ібн Хаттаб — двометровий гігант, що поєднував у собі фізичну силу, рішучість, сміливість і прозорливість — полум’яний таран Пророка. Саме вони були першими мусульманами, тобто людьми, які прийняли іслам і поклялися розповсюдити світло Аллаха в усьому світі [10, р. 11].

Але цього для Пророка єдиного Бога було недостатньо. І Мухаммад приступив до публічної проповіді свого віровчення. Для цього він вирішив скликати мекканців на народні збори. Якось ранком він забрався на скелю Сафа, що знаходиться у східному кінці ярмаркової площі, і прийнявся щодуху призивати: «О ранок!» (так зазвичай попереджали жителів оазису про набіги кочівників, що відбувалися, як правило, вранці) [11, с. 301]. Коли стурбовані жителі Мекки зібралися, Мухаммад спробував застерегти їх від найстрашнішої — невідомої — небезпеки, на яку всі вони наражаються, нічого не відаючи про Аллаха та Страшний суд. Він проголошував велич єдиного Бога Аллаха та попереджав про майбутній Судний День, коли воскреснуть усі мертві і будуть покарані всі ті, хто не увірує в Аллаха.

Спочатку жителі Мекки зустріли цю проповідь без зайвої ворожості, і навіть запропонували Мухаммаду оплатити його лікування з метою рятування від видінь. Протягом трьох років він зміг залучити на свій бік кількасот дорослих жителів Мекки, що становили, можливо, 5–10% міського населення. Дізнавшись про те, що ці люди стали мусульманами, еліта Мекки заявила, що усі вони з’їхали з глузду [5, р. 335].

Взагалі, для мекканців в ідеї єдиного Бога не було нічого незвичайного, і багато жителів цього релігійного центру Аравії в принципі були готові погодитися з тим, що є якась Вища Істота. Іслам вони не хотіли приймати зовсім з інших, дуже далеких від релігії міркувань:

– ідеологічних (язичницькі предки в цьому разі були б приречені на вічні муки в пеклі);

– політичних (визнання Мухаммада — нехай і шляхетного, але недостатньо багатого і впливового — Пророком означало визнання його чи не найважливішою офіційною особою Мекки);

– економічних (відмова від вигідної монополії на Каабу).

Омейяди на чолі з Абу Суф’яном виступили категоричними противниками ісламу, побоюючись, що проповіді монотеїзму та засудження ідолопоклонства спричинять падіння культу Кааби з її істуканами, а це викличе занепад ходіння на прощу, підірве релігійно-політичний авторитет Омейядів і врешті-решт призведе до краху їхньої влади, втрати багатства і могутності. Проте покарати Мухаммада хашиміти (хоч і здебільшого немусульмани) не дали: спрацював принцип родової корпоративності. За це мекканське жрецтво оголосило хашимітам бойкот, але серед мусульман були представники всіх мекканських родів — і бойкот провалився. Нові адепти рознесли ідеї Мухаммада по всій Аравії і навіть в Ефіопію, а принципи родоплемінної взаємодопомоги і кровної помсти скували руки Омейядам, та все ледь не загинуло в 619 р., коли помер глава роду хашимітів, дядько Пророка Абу Таліб, який до кінця захищав племінника від нападок, хоча й не став мусульманином [2, с. 253–254].

Новий глава роду прокляв Мухаммада за те, що той гарантував Абу Талібові пекло (бо дядько помер язичником). Без родової підтримки Мухаммад став людиною поза законом і кілька років жив на межі смерті під захистом не законів, а лише соратників. Та коли небезпека перевищила захисні можливості мусульман, Пророка змусили емігрувати; влітку 622 р. він здійснив хіджру («переселення») до Ясріба (місто трохи північніше Мекки (350 км)), де три племені з п’яти сповідували іудаїзм (Мухаммад вважав їх тоді єдиновірцями); а серед двох інших (аус та хазрадж) племен багато хто вже прийняв іслам. За офіційною версією це переселення — Хіджра — відбулося 15 чи 16 липня 622 р., у день, коли за давнім арабським місячним календарем починався Новий рік. Через 16 років цей день був оголошений початком нової ери [12, с. 59].

Жителі Ясріба вже давно прислухалися до проповіді Мухаммада і погодилися прийняти його до себе. Проте Мухаммада запрошували не як пророка, а як шляхетну, чесну, мудру і якимось чином зв’язану з вищими силами особу, що при нагоді могла б виступати третейським суддею в кривавій ворожнечі між різними кланами, що роздирала Ясріб.

Уклавши з іудаїстами союзницький договір, Мухаммад став реальним лідером Ясріба, а місто дістало нову назву Медина (Мадинатан-Набі — «Місто Пророка»).

У Медині Мухаммад збудував першу мечеть, що являла собою обнесений стінами дворик, де він, не побоюючись переслідувань, міг навчати в ім’я Аллаха, милостивого і милосердного. Один з вільно-відпущених Пророка, Білаль, скликав мусульман, занурених у щоденні справи і турботи, на молитву.

Тоді ж встановилися й інші правила мусульманського ритуалу, а в проповідях Мухаммада починають звучати і правила життя громади його послідовників — принципи спадкування, поділу майна, шлюбу. Мусульмани молилися тепер, дивлячись в бік Єрусалима, та невдовзі з’ясувалося, що іудаїсти Мухаммада своїм не визнають і, більше того, насміхаються з його «релігійної безграмотності», що породило ісламо-іудейський конфлікт. Мусульмани перемогли, іудеїв вигнали, вирізали або поневолили, а Мухаммад почав війну з Меккою.

У пошуках економічної бази для продовження своєї місіонерської діяльності Мухаммад, створивши з правовірних мобільні бойові загони, наказав грабувати торговельні каравани мекканських купців і прочан, перерізавши та паралізувавши «дорогу ладану». Унаслідок першого ж серйозного збройного зіткнення 300 мусульман, дисциплінованих, фанатично впевнених у священному характері своїх дій, які, до того ж, зайняли більш вигідну бойову позицію, зуміли завдати відчутної поразки 900 мекканцям і захопити багату здобич — верблюдів, навантажених сріблом та іншими коштовними товарами, десятки знатних полонених.

13 січня 624 р. (17 числа місяця Рамадан) відбулася битва при Бадрі (оазис Бадр («повний місяць» по-арабськи) знаходився в 140 км. на південному заході від Медини і майже в 280 км на північному заході від Мекки). Цього разу це був караван, який очолював Абу Суф’ян з роду Омея, племені Курейш. Караван ішов з Мекки у Сирію і складався зі 750 верблюдів, 100 коней з охороною 950 чоловік. Вартість усього каравану після захоплення була оцінена в 50 тисяч динарів. На чолі нападників стояв сам Пророк Мухаммад. Під час битви мусульмани втратили 14 чоловік, 50 чоловік вбили і 50 — взяли в полон. Мекканці, які залишилися в живих, бігли до свого міста [13, с. 93–94].

Величезну здобич, яка дісталась війську Пророка, розділили таким чином:

– одну п’яту частину віддали в скарбницю ісламу;

– одного верблюда і меч за вибором узяв Пророк;

– решту розділили порівну воїни.

Перемога при Бадрі була розцінена Пророком Мухаммадом як допомога 3 тисяч янголів, котрих очолили янголи Джибраїл і Мікел [3, с. 82].

Хоча після поразки в битві при Бадрі язичники Мекки взяли реванш при Ухуді (625 р.), ледь не вбивши Пророка, того самого року в «битві біля рову» мусульмани здобули цілковиту перемогу.

Війна знесилила й виснажила обидві сторони, і тоді переміг компроміс. Мекканські жерці прийняли іслам і визнали Мухаммада посланцем єдиного Аллаха, але за це Каабу оголосили центральним храмом ісламу, а Чорний Камінь — святинею, яку послав на землю Аллах. Збереглась і система ходіння на прощу (хадж) до «куба» (це стало священним обов’язком кожного мусульманина), але вже під ісламськими прапорами, а молитися мусульманам Пророк сказав стоячи на колінах обличчям на Мекку (а не на Єрусалим). У 629 р. Мухаммад сам здійснив показовий хадж до Кааби, а в 630 р. всі поганські ідоли в храмі були знищені. В Мецці запанував іслам, кількох найупертіших язичників обезглавили, і навіть Абу Суф’ян офіційно став мусульманином.

У період з 622 по 632 рр. Пророк Мухаммад здійснив справжню революцію в ісламській релігії:

1) рішуче відокремився від язичницьких співгромадян у Мецці;

2) рішуче відокремився від євреїв у Медині;

3) усвідомив своє релігійне починання як вище і остаточне прозріння;

4) до релігійного статусу приєднав політичний, організував громадянське суспільство і державу;

5) засвоїв справу священної війни;

6) шляхом вдалого застосування цієї ідеї заволодів центральним святилищем арабів і зайняв панівне становище в усій Аравії» [14, с. 308].

Мусульманська община (умма) захопила контроль над «дорогою ладану», а Мухаммад надіслав шести правителям сусідніх держав (сасанідському шаханшаху, візантійському імператору, нагашанагашту Аксуму, губернатору Єгипту, гассанідському князю та вождю племені ханіфа в Південно-Східній Аравії) листи з наказом прийняти іслам, а коли ті відмовилися, поділив світ на дар аль-іслам («земля ісламу») і дар аль-харб («земля війни»), причому на останню мусульмани повинні були поширювати іслам усіма засобами, включаючи джихад (газават — «священну війну»).

Іслам остаточно відокремився від інших монотеїстичних релігій. Мухаммада оголосили «печаткою пророків» (тобто останнім і найвагомішим пророком), а Каабу зробили центральним ісламським святилищем — Масджид аль-Харам («Заповідна мечеть»). Це виняткове культове значення, порівняне хіба що зі значенням Єрусалима для прихильників іудаїзму, зберігає Кааба й донині. Мухаммад продовжував жити в Медині, лише у 632 р. здійснивши до рідного міста паломництво, назване «прощальним». Тепер він перетворився на найбільшого релігійного та політичного діяча Аравії. Усі свої сили і здібності Мухаммад спрямовував на організаційне зміцнення нової релігії і розширення сфери її впливу.

Уже в 629 р. біля Мути мусульмани зіткнулися з візантійцями, але зазнали поразки. Наступним був Йємен, де після смерті в 628 р. Сасаніда Хосрова ІІ Парвіза перські намісники втратили підтримку від метрополії — Південна Аравія стала ісламською. Що ж до військової здобичі (ганіма), то її розподіляли просто: 1/5 йшла Пророку (державі), а решту ділили переможці (причому кіннотник отримував втроє більше від піхотинця). Загиблі в боях за віру діставали перепустку до раю й прав на ганіму не мали.

Зростання політичного й економічного потенціалу, підтримка впливових мекканських жерців, чутки про незлічену здобич, які притягували жадібних до багатства бедуїнів, культове освячення та задоволення природної людської (особливо чоловічої) агресивності — усе це забезпечило ісламу безліч прихильників по всій Аравії. Неспроможність розколотих племен протистояти монолітним рядам ісламських фанатиків проявилася швидко, і за рік-два після завоювання Мекки майже вся Аравія підкорилася Мухаммаду, а племена формально прийняли іслам [2, с. 255].

Тепер Мухаммад міг замахнутися на більше, почавши готувати похід на північ (проти Візантії і персів), але у розпалі бурхливої багатогранної діяльності Пророк захворів і 8 червня 632 р. помер, ймовірно, від плевриту. Йому йшов 63 рік. Могилу для Пророка за давнім звичаєм вирили в ніч смерті на тому ж місці, де він помер. Поховали його в Медині, де його могила одразу стала святинею мусульманства. Незабаром поруч із Пророком поховали його найближчих соратників і спадкоємців — Абу Бакра й Омара. Переказ оповідає про три могили, покритих червоним гравієм, що ледь здіймалися над поверхнею землі. У майбутньому це місце ввійшло в мечеть, розташовану неподалік, і прості надгробки були замінені пишними гробницями. За легендою, вільний майданчик напроти гробниці Пророка призначений для Ісуса (Іси), якому визначено саме тут завершити свій земний шлях після другого пришестя [15, с. 309].

Більшість бедуїнських племен, які прийняли нову віру не серцем, а формально, відпала від ісламу після смерті Пророка. Зі смертю Мухаммада припинилися «божественні віщування», державного апарату не було, системи владного успадкування — теж. Молода держава і віра знову зависли на краю загибелі. На північному заході Аравії почав свої проповіді «лжепророк» Тальха, в Йємені — архаїст Айхала аль-Асвад, серед бедуїнського племені тамім з’явилася «лжепророчиця» Саджах, а серед ханіфа (схід півострова) — «лжепророк» Маслама (Мусейліма).

Проте як основоположник світової релігії Мухаммад зробив дуже багато. Після нього осиротілій мусульманській громаді залишилися:

Організація, заснована на кількох універсальних принципах, найголовнішим з яких був принцип віри в єдиного Бога.

Безліч одкровень, висловів, рішень і вчинків, що послужили керівництвом для майбутніх поколінь мусульман у різних сферах життя.

Пам’ять про особу, подібну якій ні раніше, ні пізніше не було в Аравії, — пам’ять одночасно про мислителя, суддю, полководця, адміністратора, божого Посланця. Втім, це незвичне для арабських традицій об’єднання в руках однієї особи усіх владних функцій не вважалося сучасниками Пророка чимось надзвичайним — Мухаммад здійснював не свою волю та владу, а владу і волю Аллаха.

Спогади про вчителя життя, близького і зрозумілого простому народові як своїми людськими чеснотами, так і своїми недоліками.

Незважаючи на те, що релігійна система Мухаммада була оригінальною і більш завершеною, ніж християнство в часи Ісуса Христа, на момент смерті Пророка ніщо не передвіщало, що іслам стане світовою релігією. На той час за своїм значенням він не міг суперничати з тим же християнством, що спиралося на величезні досягнення античної культури і тисячолітні близькосхідні культурні традиції. Власне й амбіції засновника ісламу не йшли далі створення єдиної для арабів релігії — недарма ж Аллах обрав серед цього народу «печатку пророків» і дав йому Священне Писання арабською мовою. Однак порівняно невеликих сил арабської громади вистачило на те, щоб підкорити Аравійський півострів, де була відсутня єдина політична влада. Відчутно розширивши, таким чином, свою сферу впливу, іслам виявився здатним продовжувати своє поширення.

Якщо ж спробувати порівняти біографії трьох засновників світових релігій — Будди, Христа, Мухаммада, то, на перший погляд, буде не просто провести між ними зовнішні паралелі: настільки різнилися їхнє соціальне походження, освітній рівень, спосіб просвітлення, розмах релігійно-політичної діяльності. Різним було й їхнє співвідношення з єдиним Богом: Будда вважався богоподібним створінням, Ісус був Боголюдиною, Сином Божим, а Мухаммад — найголовнішим із пророків. І все ж таки, можна цілком погодитися з думкою К.В.Кислюка та О.М.Кучера про те, що поєднує засновників світових релігій прагнення піднестися над своїм становищем, своєю долею, що випала їм від народження, а також, на нашу думку, ще й надзвичайна харизма кожного з них [11, с. 303–304].

1 — Жінка очима пророка: аналіз Корану та хадисів

Сьогодні ми не задумуючись говоримо про мусульманські суспільства, як про єдину ісламську цивілізацію, маючи на увазі певні спільні риси, спільну характеристику, ментальність та настрій, по відношенню до зовнішнього світу, які мають різноманітні народи, які переважно проживають на Близькому Сході та в Північній Африці. Тож, навіть якщо ми не знаємо певних нюансів, а тобто історії, політичних систем, точної географії даних країн, ми не помилимося, якщо скажемо, що є щось важливе, що об’єднує більшість суспільсв даного регіону – це іслам. Навіть самі мусульманські народи часто з гордістю говорять про землі ісламу, як про вітчизну (الوطن – Аль-ватан), згадуючи про минулі часі існування великого Халіфату 7 ст. – імперії, яка свого часу була однією з найчисельніших та наймогутніших в світі. Взаємопов’язаність народів, існування спільної ментальності, показали безліч історичних подій, які відбувалися вже після виникнення сучасних країн на мапі Близького Сходу та Північної Африки у XX та XXI століттях, такі як революція в Ірані 1979 року, виникнення спільних організацій, які базуються на чиннику ісламу та навіть “Арабська весна” – хвиля повстань мусульманських народів Близького Сходу та Магрибу проти тоталітарних режимів, що відбувалася в 2011-2012 рр.. Насправді, ми можемо також без сумніву сказати, що такі явища, як спільні радикальні ісламістські рухи, які несуть в собі ідеологію відродження халіфату та повернення до “чистого” ісламу, теж можуть бути прикладом існування спільної ідентичності, хоча самі по собі ці рухи, як показала історія, тільки роз’єднують мусульман, оскільки інтерпретують ісламські джерела, часто, на власний розсуд, не прислухаючись при цьому, до думок інших мусульман та мусульманок.

Таким чином, я хочу сказати, що незважаючи на багато відмінностей, ми все ж можемо говорити про суспільства, які об’єднує дана релігія і вивчати роль жінки в них, не вдаючись при цьому у деталі політичних режимів, характер правління та зовнішню і внутрішню політику лідерів країн. Поряд з цим, аналізуючи держави Близького Сходу та Магрибу вже багато років, я можу сказати, що політичний устрій даних держав є досить подібним у багатьох мусульманських країнах, що також є наслідком релігійної спорідненості та спільної історії.

Іслам з’явився в VII ст., за часів життя Мухаммеда, якому одного дня, як розповідає легенда, ангел Гавриїл послав певні істини, які згодом, послідовниками Пророка, були записані та зібрані в одній єдиній книзі – Корані. Вже в 632 році Мухаммед разом зі своїми сподвижниками захопили весь Аравійський півострів, після чого араби і почали нападати на великі монархічні імперії того часу, розширюючи ісламську (та арабську) цивілізацію на декілька континентів – з Азії до Європи [ 24, с. 6 ].

Сама діяльність Пророка, хоч і вважається такою, що узгоджувалася з самим Аллахом, повинна бути проаналізованою в контексті тодішньої епохи та потреб. В даному дослідженні я не буду вдаватися до подробиць, чому іслам так швидко набирав популярності серед кочових арабів, більшість з яких, на той час, були язичниками, однак, тільки наголошу, що вчення Мухаммеда були не тільки надихаючими – наприклад, для бідних, яких дуже приваблював факт важливості допомоги і солідарності в ісламі – надання закяту[1] [ 24, с. 68 ], а й практичною для того часу. В VI- VII ст. на Аравійському п-о існувало багато проблем, пов’язаних з роз’єднаністю арабів та постійними війнами, які вони між собою вели, тож навіть голови чисельних племен розуміли, що єдина ідеологія, яка може об’єднати населення є дуже важливою і навіть необхідною.

Тобто, особливо за часів другого періоду проповідництва – коли Пророк разом зі своїми послідовниками мусив іммігрувати в оазис Ясріб – майбутню Медину, його вчення були спрямовані на соціум та його структуру, що означає, що іслам не можна розуміти суто тільки як особисті відносини людини та Бога [ 24, с. 68 ].

Загалом, іслам – це сукупність атрибутів: віри, книги, порядку, та моральності. Що означає, що кожен мусульманин та мусульманка повинні беззастережно вірити в Бога, дізнаючись про його волю з Корану, та бути моральними, аби не порушувати індивідуальний та суспільний порядок [ 35 ].

Тож, головне джерело ісламу – це Коран, який, незважаючи на поділ даної релігії на багато різноманітних сект, що стався після смерті Пророка і стосувався переважно боротьби за владу, не ставиться під сумнів жодною гілкою даної релігії (бо ставити під сумнів слова Аллаха – це гріх). Однак, є ще одне важливе джерело, особливо в контексті вивчення життя Пророка та його практик, яке посідає важливе місце в ісламі – хадіси. Ті хадіси, які вважають достовірними, складаються в сунну. Сунна та хадіси вважаються певним нововведеннями в ісламі – Бід’а (بدعة), і по різному сприймаються мусульманами, – так, наприклад, шиїти, що є другою за чисельністю групою мусульман після сунітів, визнають тільки невелику кількість хадісів, або взагалі їх не визнають. Більшість хадісів були написані в VII -VIII ст., тими, хто безпосередньо знав Пророка та був знайомим з його життям та висловлюваннями.

Аналізуючи джерела ісламу варто сказати, що вони, як і багато інших релігійних писань часто є дуже неоднозначними та можуть бути проінтерпретовані по-різному. Так, в Корані є аяти (вірші) зрозумілі та однозначні – Мухкем (محكم), та такі, які можна трактувати по-різному- Мутешабіх (متشابه). Саме через існування останніх, виникають багато суперечок та проблем в розумінні ісламу [ 35 ].

Перше, що можна помітити, починаючи читати Коран, це те, що його сури (розділи) та аяти (вірші) спрямований на чоловічу аудиторію, як це часто і буває в середньовічних текстах. Так навіть у сурі четвертій, яка так і називається النسة (Ан-ніса) – жінка, говориться скоріше не до жінки, а про неї, їх чоловікам, батькам, братам та іншим. В Корані часто є звернення, наприклад “войдите: ликуя в рай: вы и женщины ваши» (2/228). Звернення “Ви і жінки ваші” дає зрозуміти, що передбачається, що жінка буде дізнаватися про волю Аллаха від чоловіків, до яких Писання звертається напряму. Звичайно, жінкам, і сьогодні, в мусульманських суспільствах важливо читати Коран, є навіть школи – мадрасси – що в деяких місцевостях є єдиними учбовими закладами для дівчат, в яких вони читають і вивчають аяти. Однак, зазвичай, вчителями в таких школах можуть бути лише чоловіки. Так, за часів захоплення рухом Талібан влади в Афганістані, дівчата мусили ходити в мадрасси такого типу по закону. Однак, оскільки тоді діяло два суперечливих правила – вчителями могли бути лише чоловіки, і дівчині не можна було дивитися на “чужого” чоловіка, вчителі мусили ховатися за спеціальною ширмою, так аби дівчата тільки могли чути голос наставника [ 46 ].

Зрозуміло, що так чи інакше, Пророк жив за часів патріархального суспільства, де жінка хоч і не була зовсім безпорадною, та проте всі остаточні суспільні рішення приймалися чоловіком. В той час, що було характерним для багатьох громад, цінувалися воїни, за допомогою яких халіфи могли захопити землі і розширити територію ісламу. Саме цей факт і став чинником того, що Мухаммед так чи інакше, звертався в першу чергу до чоловіків, аби вони слідкували за своїми дружинами і “не давали їм зійти зі шляху істинного”. Поряд з цим, Пророк також підкреслював, що “уверовать”, що в ісламі означає – впустити в себе віру, мають всі – і чоловіки і жінки, саме тому в Корані багато говориться про жінок і про важливість їх слідування словам Аллаха.

Багато хто, особливо останнім часом, говорить про те, що жінки, за словами Пророка, були варті лише половину чоловіка в публічній сфері. І правда, в Корані є аят, який, звичайно є важливою частиною шаріату, в якому сказано, що якщо потрібен свідок якоїсь угоди, чи при створенні якогось договору, цими свідками можуть бути двоє чоловіків, однак, якщо з тієї чи іншої причини неможливо знайти двох чоловіків, то одного можуть замінити дві жінки, але так, аби в свідках все одно залишався один чоловік, «и если одна женщина забудет, то вторая напомнит ей…» (2:282). Тобто, до серйозності та відповідальності жінки ставилися з недовірою. Про це вказує також і сура 4 в аяті 11, про спадок дітям, що, в свою чергу, вплинуло на певні закони, які існують сьогодні в таких країнах як Саудівській Аравії: «…сыну принадлежит доля, равная доле двух дочерей» (4: 11). Однак цей факт також виправдовується деякими вченими тим, що чоловік зобов’язаний був підтримувати своїх родичів фінансово, а жінка – ні.

Говорить Коран також і про розлучення, яке дозволяється, так само як і повторний брак. Однак, хоч в Писані ніде не сказано про заборони в цьому плані, справа ускладнювалалася, знову ж таки, середньовічними обставинами. Так в Корані вказується, що остаточно чоловіку та жінці можна розлучитися тільки перечекавши «три срока регул», що в 7 ст. слугувало методом для з’ясування, чи є в череві жінки плід, і якщо є – розійтися буде можливо лише після народження дитини, якщо, авжеж, за цей час, чоловік та жінка не помиряться одне з одним. Читаючи поміж рядків, стає зрозумілим, що дитина залишається у чоловіка, однак, прямо про це ніде не сказано. З контексту також зрозуміло, що іслам дозволяє розлучення як за ініціативи чоловіка, так і за ініціативи дружини: «Женщины имеют такие же права по отношению к мужьям, как и мужчина по отношению к ним по-доброму, ( з одним застереженням) хотя мужья и выше их по положению…» (2:228).

Сура 65 називається “розлучення” і в ній ще раз описано, як цей процес повинен відбуватися: «Если вы не знаете, как считать срок “идды” у разведённых женщин, у которых прекратились месячные по возрасту, то этот срок – три месяца. Такой же срок (три месяца) установлен для совсем юных жен ( для тех, у которых ещё не было месячных). А установленный срок беременным женщинам – до тех пор, пока они не разрешатся от бремени. А кто боится Аллаха, соблюдая Его установления, тому Аллах облегчит его трудности».

Після розлучення чоловік зобов’язаний видати колишній дружині так званий махр ( مهر) (долю, частину майна). Важливо, що за шаріатом жінка та чоловік повинні отримати рівну долю майна: «из мало и из многого, оставленного в наследство (родителями и родственниками)…».

В Корані дуже мало говориться про полігамію, наприклад, в сурі 2 аяті 3, сказано, що мусульманин може одружуватися на жінках, яких він сам обрав – «Если же опасаетесь вы, что не сможете быть справедливыми с сиротами находящимися на попечении вашем, то женитесь на других женщинах, которые нравятся вам, – на двух, трех четырех…», однак тільки в тому випадку, якщо йому дозволяють статки утримувати всіх без виключення своїх дружин. В самого Мухаммеда було від 12 до 15 дружин (а деякі джерела навіть вказують на 21 або 23 дружини). Полігамія виходить з традицій доісламського арабського суспільства, тому вважалася нормальною, і за часів Пророка не ставилася під питання. Сьогодні в деяких мусульманських країнах полігамія офіційно заборонена, або дозволена з певними застереженнями, хоча практики її продовжуються повсюди, особливо в сільських місцевостях. Досі в деяких суспільствах вважається, що якщо чоловік має багато дружин, він є багатою та поважною людиною. В таких країнах як Кувейт, Ліван, Марокко, Йорданія, Ірак, Іран жінкам дозволено вказати в шлюбному контракті, чи вони готові до того, щоб їх чоловік одружувався на інших жінках. Деякі країни, як, наприклад, Пакистан, дозволяють полігамію, але тільки за умови спеціального дозволу своєї першої дружини та релігійного керівництва [ 22, с. 145 ].

Характерною рисою Корану, яку зараз використовують терористичні ісламістські угрупування, такими як “Ісламська держава”, Боко-Харам, Ан-Нусра та інші, є положення про те, як треба поводити себе з жінками-полонянками (тим хто їх взяли в полон у війні з “невірними”). Згідно з традиційним ісламом, з цими жінками по-суті можна робити що завгодно, вони прирівнюються до об’єкту, особливо в тому випадку, якщо вони не приймають іслам – «по справедливости это будет». Полонянок також можна брати собі в дружини, як це робив сам Пророк.

Жінкам також передбачено жорстоке покарання за те, що в писанні називають “прелюбом” – «заприте жен в домах, пока не упокоит их смерть или не предназначит им Аллах наказание иное» (4:15). За це разом з жінкою, прийнято карати також і чоловіка, який вступив в незаконні відносини, однак його покарання зазвичай – куди більш гуманне.

Вже було сказано про те, що іслам з’явився в якусь конкретну епоху, і розуміти його канони треба в її контексті. Поряд з цим, треба також підкреслити, що це була новаторська течія реформістів, яка внесла в суспільство багато гуманістичних, та навіть, революційних, для того часу, ідей. Так, саме Коран відмінив закон домусульманських суспільств, що зобов’язував, разом в майном мертвого, успадковувати його дружину: «О вы, которые уверовали! Не дозволено вам наследовать вдов наследуемого и жениться на них против их воли и без выплаты махра».

В Корані є детальні вказівки про те, з ким конкретно дозволяється та не дозволяється шлюб між чоловіком та дружиною. «Запретны вам в качестве жен матери ваши, дочери, сестры, тетки со стороны отца, тетки со стороны матери, дочери брата, дочери сестры…падчерицы, воспитанные вами, с матерями которых сошлись вы, а если не сошлись с матерями, то нет греха, если возьмете замуж падчериц; запретны вам так же жены сыновей кровных, запретно жениться одновременно на двух сестрах…» (4:23). «Запретны вам так же женщины замужние, если не взяты они в плен вами в сражении во имя Аллаха…» (4:24). В наступному аяті дозволено одружуватися на невільних жінках (без їх згоди), яких, як вже говорилося, чоловік тримає в якості своєї власності: «Разрешение… женится на рабынях дано тем из вас, кто опасается совершить прелюбодеяние из-за отсутствия жены». Незначне застереження є в сурі 24, аяті 33, де сказано: «Не принуждайте невольниц своих, желающих сохранить целомудрие, предаваться распутству ради обретения вами земных благ для вас самих». Але далі сказано, що якщо “не удержетесь вы, то простит их Аллах” («ибо Всепрощающий Он, Милосердный»).

Поряд з цим, загалом Коран ставиться з повагою до тієї жінки, яка прийняла іслам та дотримується його канонів. Пророк Мухаммед не заперечував також і самостійність жінки, яка в його часи, як буде сказано далі, грала досить важливу роль в економічному житті суспільства: «Дарована мужчинам доля из того, что обрели они деяниями своими, женщинам так же даровано доля из того, что приобрели они». Тобто жінка може розпоряджатися своїм майном, без втручання в її справи чоловіків – сказано в Корані.

Звичайно Писання приділяє також багато уваги тому, як повинна вести себе жінка в суспільстві та родині: «Женщины добродетельны, покорны Аллаху и мужьям своим и хранят честь и имущество, которое велел беречь Аллах. А тех жен, в верности которых не уверены вы, увещайте сначала, потом избегайте на ложе супружеском и, наконец, побивайте». Так в традиційних мусульманських суспільства і сьогодні, побиття жінок не тільки за зраду, а й за підозри на рахунок цього, широко практикуються. Ця ж тема зачіпається і в сурі 38, аяті 44, де ми можемо прочитати притчу про Аййубу: «Сказал Всевышний Аййубу: Возьми в руку пучок прутьев и единожды ударь им жену свою и не преступишь клятвы своей». Побиття дружини не вважалося кримінальним злочином, а радше частиною її виховання чоловіком, який, таким чином, показував свій авторитет і статус.

В цьому аналізі мені також хотілося би сказати про знаменитий рай мусульман і те, що написано про нього в Священній книзі. Повний цей рай «девами непорочными», – говориться про нього в Корані, а в сурі 44 описано так: «51. Воистину, богобоязненные пребудут в безопасном месте, 52. в Райских садах и среди источников. 53. Они будут облачены в атлас и парчу и будут восседать друг против друга. 4. Вот так! Мы сочетаем их с черноокими, большеглазыми девами. 55. Там они будут просить любые фрукты, будучи в безопасности. 56. Там они не вкусят смерти после первой смерти. Он защитил их от мучений в Аду». Але є в Корані і щось на кшталт опису “райських юних чоловіків”, так, в сурі 76 сказано про «отроков вечно юных», які: «В саду праведников будут поить напитком, смешанным с чем-то, по вкусу напоминающим имбирь, из источника, названного благодаря тому, что его напиток полезен, приятен и вкусен, Салсабилем. 19. Чтобы служить им и приносить им счастье и радость, их обходят вечно юные отроки. Если посмотришь на них, когда они легко и живо обходят праведников, подумаешь из-за их красоты и чистоты, что они – рассыпанный, блестящий вокруг тебя жемчуг, потому что они прекрасны, и от них исходит чистое сияние.20. В любом месте, куда ни посмотришь, в раю великое блаженство и великая власть Аллаха.21. Они одеты в одежду из зелёного тонкого шёлка и плотного атласа, а украшения, которые они носят на руках, – серебряные браслеты, и напоил их Господь ещё другим напитком: чистым, свободным от грязи и скверны».

Повертаючись до “райських дів”, в Корані сказано: «Воистину сотворили их (т.е. “дев райских”) и сохранили девственницами, любящими, равными по возрасту для тех, кто на стороне правой, одна часть которых – из народов прежних, а другая – из поколений последующих». (56, аяты 35-40).

Ще в одному аспекті Коран був новаторським для своєї епохи, і, беззаперечно, це стосується традиції арабів, згідно з якою дочок при народженні закопували живими з землю, аби певні боги зробили їх ангелами. Насправді, ця традиція диктувалася прагматизмом – народження доньки було справжнім тягарем, з економічної точки зору, для родини в тодішньому суспільстві. Однак, в сурі 16, аятах 57-59 повністю забороняються такі практики: «Когда сообщают кому-либо из них (тобто арабам язичникам) весть о рождении девочки, мрачнеет лицо его, и он скрывает свой гнев, прячется он от людей из-за вести дурной и не знает, оставить ли ее в живых, снося унижения, или же предать ее земле. Как несправедлив их суд!». Про це говорять і інші аяти, наприклад сури 4 (аят 1) тощо. Однак, на даними Світового Банку, пережиток цієї старої традиції продовжує існувати в багатьох мусульманських суспільствах – так народженню сина радіють зазвичай більше ніж народженню доньки.

Декілька разів в Писанні згадуються і гомосексуальні відносини, які описуються так само як і в Торі та Біблії. Тож, наприклад, в аяті 81 сури 7 строго осуджується така практика. Про гомосексуальні відносини серед чоловіків сказано і в сурі 26, аяті 165: «Неужели будете восходить вы на ложе к мужчинам, пренебрегая женами вашими, которых создал для вас Господь? Да люди вы преступные…». Звичайно про гомосексуальні відносини серед жінок взагалі не згадується, так само як і в ранніх Писаннях.

Сура 19 називається “Мар’ям”, що перекладаючи на мову християнську звучить як “Марія”. Однак в ісламі немає і не може бути культу діви Марії, який існує в християнських суспільствах, оскільки історія появи Ісуса (Іси) відрізняється від біблійної особливо тим, що Аллах, як говориться в Корані, не може мати дітей, з чого виходить, що Іса не є сином Бога. З тієї ж причини не визнається і Свята Трійця – а тільки єдиний Бог, який каже: “Виникне”, – і все що він хоче виникає. «Не присуще Богу детей иметь. Пречист Он от этого. Когда принимает Он решение создать что-либо, то говорит: «Возникни!» – и возникает оно» (Сура 19, аят 35). «Говорят некоторые: «Милостивый породил себе ребенка». Утверждаете вы этим нечто невероятное. От слов ваших небо готово обрушиться, земля – развернуться, горы – рассыпаться в прах, ведь по неведению приписали люди ребенка Милостивому. Нет, не присуще Аллаху ребенка иметь» (19, аяты 88 – 92).

Однією з наважливіших відмінностей Корану від Біблії, в гендерному аспекті, є історія про Адама і Єву (20, аяти 115-123), в якій Єва не спокушає Адама, а, натомість, його спокушає змій. Цей факт автоматично знімає ту гріховність, яку по замовчуванню має жінка, з самого її народження, в християнстві.

Ще одне важливе послання до жінок сказано в такому вигляді: «Скажи также и верующим женщинам, что бы они потупляли свои взоры; хранили бы себя от половых пожеланий; показывали бы только те из своих нарядов, которые наружу, накладывали себе на грудь покрывала; показывали бы наряды свои только своим мужьям, своим отцам, отцам своих мужей, своим сыновьям, сыновьям своих мужей, своим братьям, сыновьям своих братьев, сыновьям сестёр своих, своим женщинам, невольницам, слугам таким, которые не имеют половых побуждений, детям, которые не распознают еще женской наготы; ногами своими не ступали бы они так, чтобы выставлялись закрытые наряды их. О верующие! С раскаянием все обратитесь к Богу, чтобы вам быть блаженными». (24:31), «Не запретно женщинам престарелым, у коих уже прекратилась менструация и нет надежды вступить в брак, снимать покрывало или джилбаб при чужих мужчинах, если не обнажают они при этом украшений своих. Но все же лучше для них скромно воздерживаться от этого» (24:60). Ця скромність і вимушена сором’язливість і є сьогодні, як ми побачимо в наступних розділах, головної характеристикою справжньої мусульманської жінки, – жінка повинна бути спокійна та “чиста”, що означає вільна від своїх “гріховних бажань”. Дане судження, призвело до нової практики мусульман, яка дуже поширена на Близькому Сході сьогодні – Обрізання жіночих полових органів (Female genital mutilation), аби вони не відчували сексуального бажання.

Про важливість жінок покривати себе написано також і в аяті 59, тієї ж сури: «О Пророк! Скажи женам своим, дочерям своим и женам мужчин верующих, чтобы лучше укутывались они в одеяния свои. Так легче будет отличить их от рабынь, и тогда не подвергнутся они унижениям каким-либо». Створення цього аяту випливає з того історичного факту, що до ісламу та і за часів Пророка, дуже мало жінок в арабському суспільстві носили покривало, оскільки це був звичай більш розвинутих цивілізацій, таких як візантійська чи перська. По мірі того як ці дві культури почали вливатися в арабські традиції, носіння покривала стало вважатися ознакою аристократизму, тож арабське (ісламське) суспільство почало чинити на жінку такий собі дискурсивний тиск, і з часом покривати голову стало традицією [ 44, с. 3 ]. Усвідомлюючи факт впливу перських та візантійських традицій, можна уявити собі про яке саме покривало йшла мова, – очевидно, що традиція покривати жінку до п’ят та закривати її обличчя, була введена пізніше, після смерті Мухаммеда.

Підсумовуючи те основне, що я навела тут, по відношенню до жінок в Корані, можна сказати, що загалом іслам змальовує жінку та чоловіка нерівними, – що не може бути спірним, бо про це прямо говориться в писанні. Однак, поряд з цим, Коран проголошує такі, на той час, новаторські положення для арабів, як ненасилля по відношенню до своєї віруючої дружини (якщо вона не провинилася), певна повага, самостійність тощо. Поряд з тим, вказано на важливість “виховання” чоловіком своєї жінки, що означає, що місце жінки десь посередині – між дитиною та дорослим відповідальним чоловіком.

Оскільки сам Пророк Мухаммед походив з племені Курайшитів, в якому родинні зв’язки особливо цінили, більшість аятів присвячено сімейним відносинам чоловіка та жінки, тобто нічого не говориться про право жінки бути незаміжньою, однак, аналізуючи певні аяти про можливість розлучення, мати власне майно тощо – теоретично, ми можемо сказати, що це є можливим.

На додачу, я також хочу підкреслити, що в Писанні також нічого не говориться, про покриття жінками себе повністю буркою, заборону жінці вийти на вулицю самій та інші речі, які практикують сьогодні не тільки ісламістські угруповання, а й, подекуди, самі держави.

Що стосується Хадисів, то їх інтерпретація настільки складна, що дехто говорить зовсім протилежні речі по відношенню до одного і того ж речення. Так, ми часто зустрічаємо речі, які напряму об’єктивують жінку:

• “Сатана живе в тій жінці, яка виходить на вулицю з непокритою головою” ( Ibn Mas’ud);
• Жінка повинна просити дозволу від свого чоловіка вийти з дому (Ibn Umar);
• Жінці заборонено користуватися парфумами (Abu Mousa Al Ash’ari);
• Жінка повинна подорожувати тільки з чоловіком, або з тим, за кого вона по шаріату не може вийти заміж, навіть якщо вона здійснює Хадж (Ibn ‘Abbas);
• Жінки повинні мати свій власний вхід в мечеть (Ibn ‘Umar);
• Жінка не повинна говорити без особливої потреба у присутності незнайомого чоловіка (Abu Huraira);
• Жінка не повинна відмовляти у сексуальних стосунках з чоловіком: Апостол Аллаха сказав: “Якщо чоловік закликає свою жінку на ліжко (тобто мати сексуальні стосунки), і вона відмовляється і змушує його спати в гніві, ангели проклинають її до ранку” (Abu Huraira) та багато іншого [1].

Однак, також ми можемо знайти новаторські для тодішнього стану речей вказівки, які навпаки, зобов’язують шанобливо ставитися до дружини і рахуватися з її думкою. Так Абу Хурайра (Abu Hurairah) говорить, що мусульманину забороняється спричиняти шкоду своїй віруючий жінці: “і якщо йому не подобаються одні її характеристики, він буде задоволений іншими”. Аіша – наймолодша дружина Пророка розповідає, що Мухаммед сам ніколи не чіпав жодної людини, чим показав, що насилля проти жінки недопустимо, хоча, звичайно, говорить вона, Пророк воював за віру. Дехто вказував, що Пророк також запевнював жінок, що вони мають право на освіту (Abu Sa`id Al-Khudri), хоча очевидно, малося на увазі релігійна освіта, що дозволяє спекулювати на цьому твердженні сьогодні [ 17 ].

Про бачення і роль жінки в ісламі, ми можемо дізнатися також з різних джерел, які оповідають про життя Пророка. Так, говорять, що жінки за часів життя Мухаммеда брали участь разом з чоловіками у молитвах та разом робили паломництво, вони навчалися і викладали разом, разом ходили на ринки та брали участь в дискусіях про публічні справи (політичному житті). Коли це було необхідно, вони також воювали.

Всім відомий факт, що в житті самого Пророка, перша дружина Хадіджа грала дуже важливу роль, підтримуючи його не тільки морально, але й фінансово. Вона свого часу, взяла на роботу Мухаммеда, в якості експортера і була настільки враженої його чесністю, що пізніше запропонувала йому взяти себе в дружини. Вони одружились, і Хадіджа с того часу була найважливішою його радницею під час першого періоду проповідництва.

Важливо також подивитися на роль інших дружин Пророка, кожна з яких, як прийнято вважати, була особливою жінкою, тобто символізувала те, якої повинна бути справжня дружина.

Савда бінт Зам’a була першою жінкою, яка іммігрувала з Абіссинії, що означає, що вона була свідомою та вірила в Аллаха та в те, що говорив його посланник. Вона одружилася на Мухаммеді після смерті свого першого чоловіка, і після одруження відразу взяла на себе всі домашні справи родини, включаючи опіку над малолітніми доньками Мухаммеда. Тобто Савда ілюструє покірність та відданість родині та родинному вогнищу.

Хафса бінт Умар теж вийшла заміж за Мухаммеда, після смерті першого чоловіка. Описуючи її, найчастіше роблять акцент на тому, що вона була донькою компаньйона Мухаммеда та другого Халіфа, тобто такий шлюб покращив становище Пророка, оскільки батько Хафси був впливовою людиною того часу.

Зайнаб бінт Хузайма сама запропонувала себе в дружини Пророку після того, як її чоловік помер на полі бою. Вона була дружиною Мухаммеда тільки протягом декількох місяців, оскільки дуже скоро померла. Вона відома як дуже щедра людина, про неї розповідають як про добру та безкорисну жінку.

Умм Сальма бінт Абі Умайа зі своїм чоловіком були з перших, хто прийняв іслам. Коли її чоловік помер на полі бою, Мухаммед запропонував їй вийти за нього заміж, аби допомагати їй з її дітьми, з якими вона лишилася сама. Умм ототожнює вольову та віруючу жінку.

Зейнаб бінт Яхш була сестрою двоюрідного брата Мухаммеда. Вона вважається гарною та дуже свідомою. Відомо, що вона багато молилася, а також, як розповідала інша жінка пророка Аіша, вона була мудра та чесна.

Ювайрія бінт Аль-Харіс – гарна та молода жінка, походила зі знатної сім’ї, тому мала добру освіту. Вона була не тільки красивою, а ще і витонченою, елегантною та красномовною, – як говорили про неї люди.

Умм Хабіба бінт Абі Суфіан була з родини, яка боролося проти ісламу. Вона одружилася на Мухаммеді, демонструючи, що діти не наслідують гріхи батьків.

Сафійа бінт Хуяі спочатку теж була ворогинею ісламу, оскільки походила з єврейської родини, однак Пророку вона подобалася і він запропонував їй прийняти іслам, на що вона погодилася. Після цього Мухаммед одружився на ній. Вважається що вона була мудрою, та дуже турботливою жінкою. Відомо, що вона, навіть після прийняття ісламу, підтримувала щільні зв’язки зі своїми родичами євреями.

Маймуна бінт Аль-Харіс була теж родичкою Пророка, яка запропонувала йому одружитися на ній. Вважається що вона могла підтримувати хороші стосунки зі всіма, хто був навколо неї.

Марія Аль-Кібтія була з християнської родини, і вважається, що її прийняв Мухаммед в якості подарунка від єгипетського царя. Розповідають, що вона народила дитину, яка скоро померла. Так, часто описують про страждання Марії, її доля у багатьох викликала співчуття [ 45 ] [ 50 ].

Та мабуть найбільш відома дружина Пророка – Аіша, з якою він одружився, коли їй було всього 9 років (хоча насправді це є дуже спірним твердженням, яке заперечують багато істориків). Аїша брала активну участь у політичному житті тодішнього арабського суспільства. Вона безпосередньо приймала участь у боях та після смерті Пророка стала авторкою багатьох хадисів, в яких розповідала про життя Мухаммеда. Багато мусульман називають її “матір’ю віруючих”.

Так зовсім коротко і узагальнюючи можна описати дружин Пророка, звичайно не про всіх з них відомо історії, та навіть не відома точна їх кількість. Поряд з цим такий швидкий аналіз демонструє амбівалентне ставлення до жінок самим Пророком – дехто очевидно ставали дружинами за своєї власної волі, але були і так звані договірні шлюби, аби об’єднати племена, що дуже характерно для Середньовіччя. В описі жінок говориться часто про красу та турботу, але часто ще і про мудрість та беззастережну віру, що є дуже важливими якостями жінки в ісламі.

Інші жінки за часів Пророка, були також зайняті в медичній справі, освіті, і надомному виробництві. Халіф Пророка Мухаммеда – Омар, взяв жінку, ім’я якої було Умм Аль-Щіфаа бінт Абдулла на роботу в якості супервайзерки. Все це свідчить про те, що в житті самого Мухаммеда та його оточення жінки грали важливу роль – вони були розумні, освічені та активні як в родинному житті, так і в публічній сфері.

Важливо також сказати, що Пророк був проти насильного одруження дівчат, яке часто практикувалося батьками. Дослідник Бадаві розказує, що одного дня до Пророка прийшла дівчина, яка розказала, що її батьки вирішили одружити її без її згоди. Тоді Пророк надав їй право не приймати цього шлюбу. За певною версією цієї історії, дівчина прийняла шлюб, але сказала: “Я хочу щоби всі жінки знали, що їхні батьки не мають ніякого права змушувати своїх дочок одружуватися на чоловіках, який вони не хочуть” [ 5 ].

Тож, насправді, ті практики, про які ми часто чуємо щодо шлюбу чоловіків та жінок в мусульманському суспільстві, не зовсім продиктовані ісламом і часто йому навіть суперечать. Та все ж, все залежить від того, як ми будемо трактувати певні канони Священного Писання, а як трактують їх мусульмани, ми можемо дізнатися, тільки безпосередньо вивчаючи практику, яка прижилося впродовж історії в цих суспільствах.

[1] Податок на майно для мусульман, який, за шаріатом, повинен бути поділений між бідними.

Авторка: Марія Демішева Ілюстрація: Gonçalo Silva/Demotix 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.